Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу.

Зміст.

Тлумачення методу:

що є національно-консолідуючий авторський міф …5.

Сто років ідеологізуючого шевченкознавства: чи тільки з соціально-політичних причин? — «Кобзар» — не тільки література. Приналежний типологічний контекст: від Данте до Стріндберґа. Претензії модернізму на авторський міф і їх поразка. — Історична ґенеза авторського міфа та його логіка: від середньовічного християнського світу до національних «уявних спільнот» через «малу есхатологію» архетипального автора-героя. — Шевченко як реформатор православ'я. Культ Шевченка — типовий культ житійного героя. — Авторський міф як модель чуда: життя здійсненого призначення. Троїста структура міфа: ідея спільноти — ідея авторового життя — об'єктивація в художнє ціле. — Рації та інтуїції філософського шевченкознавства. Вразливість гіпотези про Шевченків дуалізм.

Шевченків міф як духовний розкол:

Україна versus імперія …41.

Чи є наратор «Кобзаря» петербурзьким інтеліґентом? — До питання про український дуалізм. — Шевченко як перший український національний інтеліґент: самовизначення щодо літературних попередників, настанова на культурну емансипацію, нова парадиґма співжиття з імперією. — «Кобзар» — книга полемічна. — Опозиція «Україна—Росія»: міфолоґема «двох сіл». — «Художник» і «Петербурзький текст російської літератури»: проблема страждання — мазохізм чи потреба істини? — Естетика демонічного: Петербург у Міцкевича, Пушкіна і Шевченка. «Комедія» як кінець «Петербурзького тексту». — Український чорт і проблема Гоголя. — «Сон»: антисвіт в антитексті. — Град Сатани проти Граду Божого (вісь «Петербург-Київ»), Братство і упиризм як дві форми кровного зв'язку (Україна і Росія). — В обороні Шевченкового «інтернаціоналізму»: підлеглість національного етичному. — Метафізичний гріх Росії — неситість — і його оприсутнення в соціальній структурі імперії. — Цар — культурний антигерой. — Знову про «шашелі», або «малоросійське дворянство» в українській духовно-культурній історії: система вартостей і її фатальність. — Соціально-революційний смисл Шевченкового міфа: від Малоросії до України.

Шаман-християнин у профанному світі

(Автор-герой як міфологічний наратор) …83.

Про крос-темпоральну єдність міфологічного тексту. — «Якось-то йдучи уночі»: внутрішній монолог героя як Шевченкова summa philosophiae; циклічна повторюваність мотивів — принцип міфологічного мислення. — Кобзар і Кобзар Дармограй: двійниковість українських і російських писань. — Два шляхи пізнання зла: шаман і відьма. — «Враг-супостат» і онтологічна природа зла. — Шевченко і К'єркеґор: прото-екзистенціалізм, або зрячість до зла як істинна моральність. — Перший екзистенційний вибір — між малярством і літературою: частиною і цілим. — Архетип «кобзаря», його становлення і функція в міфі. — Три стадії шляху міфологічного автора-героя: естетична — етична — релігійна. Обраний і обираючий.

Україна вічна й історична.

Топологія українського аду …102.

Україна як міфологічний концепт: ідеал буття чи проклін нереалізованости? — Чому Шевченко — «наш первий історик». — Історизм як «пророцтво про минуле», або правда фізична й метафізична. — Ляпас у Петрозаводську («Юродивий»): праведник у Содомі. Дітовбивство в Умані («Гайдамаки»): Сатурн серед сатурналій. Українська версія земного аду: вимушена упиризація і розпад народного тіла. — До проблеми національного пророка: «кобзар» як Vates ludens; щирість і лицедійство. — Шевченко і давньоюдейські пророки: націотворчість — самотність — богоборство «ізраїлевого» типу. — «Заповіт» — угода з Богом про свою посмертну «залежність». — «Зла» і «добра» кров. — Метафізичний гріх України: зневоленість. — Воля суб'єктивна і об'єктивна. — Два топоси українського аду: бунт (демонічна інверсія волі) і сон (богозневажна відмова від буття). До символіки сексуальних образів: «покритка» і «москаль»; дівоцтво й «неісторичність». — Схід і Захід України за Шевченком. — Архетип могили. — Козаки як «заложні мерці»: покута за «славний гріх». Трагічна вина за Геґелем і Шеллінґом. — Альтернатива малої есхатології: шлях святости. — Альтернатива великої есхатології: міленарність. — Паралельні пари: «козак у могилі — дівоча душа» (минуле), «москаль — покритка» (теперішнє). Зацикленість історії. — Визвольна місія Слова. — Шевченків міф сьогодні.

Тлумачення методу: що є національно-консолідуючий авторський міф.

Сто років ідеологізуючого шевченкознавства: чи тільки з соціально-політичних причин? — «Кобзар» — не тільки література. Приналежний типологічний контекст: від Данте до Стріндберґа. Претензії модернізму на авторський міф і їх поразка. — Історична ґенеза авторського міфа та його логіка: від середньовічного християнського світу до національних «уявних спільнот» через «малу есхатологію» архетипального автора-героя. — Шевченко як реформатор православ'я. Культ Шевченка — типовий культ житійного героя. — Авторський міф як модель чуда: життя здійсненого призначення. Троїста структура міфа: ідея спільноти — ідея авторового життя — об'єктивація в художнє ціле. — Рації та інтуїції філософського шевченкознавства. Вразливість гіпотези про Шевченків дуалізм.

Будь-який дослідник, що ризикує на сучасному етапі підступатися до постаті Шевченка, без перебільшення фатально зобов'язаний насамперед визначитися в координатах традицій дотеперішнього шевченкознавства. Не є це тільки питання обґрунтування тієї чи тієї методології (хоч і це, звичайно, також — як у кожному історичному дослідженні), ані навіть уже по-своєму ритуального для новітніх українознавчих студій полемічного розквитання з інтелектуальною спадщиною нашого колоніального минулого — з багаторічною інерцією політично-нормативних вульгаризаторських (щоб не сказати — фальсифікаторських) тлумачень. Зайвий раз опротестовувати спостульований іще 1939 р. (в ювілейній, до 125-ліття від дня народження поета, передовиці «Правди») Шевченків «революційний демократизм» та «атеїзм» — на сьогодні значить поборювати мертвого лева[1], зосереджувати ж увагу на Шевченковому «націоналізмі» (зрештою, доволі проблематичному, коли розуміти під цим  терміном одну з чільних політичних ідеологій XIX століття) — а саме цим довший час займалися західні вчені, від С. Смаль-Стоцького почавши, — означало б ув'язнювати себе в тому самому порочному колі «боротьби за Шевченка» (термін, упроваджений В. Коряком 1925 p.), у якому, наче гоголівський Хома Брут, десятиліттями тупцялася українська філософська думка, заклопотана не так власне пізнанням Шевченка (Шевченком-предметом), як більш або менш правдоподібним достосуванням його до реалій українського національного життя (Шевченком-функцією): означало б, стисло кажучи, вчиняти й далі гріх небезкорисливого, невільного, отже, супротивного власній природі філософування, за який національна культура вже заплатила досить високу ціну.

Цим ми аж ніяк не хочемо сказати, ніби від традиції «функціонального шевченкознавства» можна відмахнутися, збувши її чистою й пустою неґацією. Свого часу X. Ортеґа-і-Ґасет вельми дотепно показав безвихідність, евристичну погрішність всякого пустого «ні», або ж «анти-»: «Той, хто заявляє, що він „анти-Педро“, не робить нічого іншого, — перекладаючи його ставлення позитивною мовою, — як заявляє, що він прихильник світу, де Педро не існує. Але якраз така ситуація існувала в світі, коли Педро ще не народився. Антипедровець, замість того щоб зайняти місце після Педро, займає місце перед ним і перемотує цілий фільм на минулу ситуацію, після якої неминуче знову з'явиться Педро»[2]. У цьому є глибока рація, особливо явна, якщо пригадати деякі факти з історії шевченкознавства, — от хоч би таке, приміром:

— що спроби прочитання Шевченка в контексті певних ідеологій розпочалися задовго до відкрито проголошеної у XX столітті «боротьби» за нього (ще В. Петров [Домонтович] переконливо довів пряме походження радянських шевченкознавчих доґматів від класичного народництва[3]);

— що вже скандальнозвісна драгоманівська стаття «Шевченко, українофіли й соціалізм» була відповіддю на доволі дерзновенний змаг Ф. Вовка виснувати з «Кобзаря» мало не марксистський світогляд, отож продемонстрована «батьком української демократії», подекуди просто-таки брутальна, естетична нечуственність в оцінці поета-мислителя в очах сьогоднішнього читача багато в чому всправедливлюється полемічним пафосом[4]: Драгоманов, із його послідовним світоглядовим позитивізмом, по суті, першим виступив проти ідеологізації Шевченка — і, вельми прикметно, не був у цьому починанні підтриманий;

— що, власне кажучи, «боротьба за Шевченка», як твердить Б. Рубчак, розпочалася ще за життя поета, спровокована «дихотомією між національним і соціальним значенням його поезії»[5], і хай навіть має слушність інший американський дослідник, Г. Грабович, заявляючи, начебто вписування Шевченка в ті чи ті суспільно-політичні категорії «каже багато більше про стан українського політичного життя, його об'єктивної слабости — тоді як і тепер, — ніж воно нам каже про самого Шевченка»[6], а проте чи не буде, з гносеологічного погляду беручи, така універсальна «соціологічна виноска» (адже «слабкість політичного життя», чи то пак, за В. Липинським, «хвороба бездержавности», — це той граничний спільний знаменник, під котрий неважко в остаточному підсумку підвести будь-який духовно-культурний феномен, коли той не задовольняє наших національних амбіцій), — чи не буде таке легкомисне винесення ідеологізуючого «функціонального шевченкознавства», сказати б, «за дужки» серйозної науки там самим «перемотуванням фільму на минулу ситуацію, після якої неминуче знову з'явиться Педро»?

Застановитися над цим питанням нас спонукають принаймні дві взаємопов'язані обставини, незаперечні для всякого неупередженого ока. По-перше, подобається нам чи ні, а доводиться визнати, що жодну з дотеперішніх, часто взаємовиключних, «ідеологізуючих» інтерпретацій Шевченкової спадщини не випадає скинути з рахунку як абсолютно безпідставну (навіть з «атеїзмом» не все так просто, як видавалося В. Барці, авторові єдиної системної «контрпропаґандивної», виціленої проти канонічних доґматів сталінського шевченкознавства, розвідки — «Правда Кобзаря»[7]). Здається, першим цю парадоксальну ідейну багатовимірність, цю, сказати б, протеївську мінливість «Кобзаря»: укрите в ньому безугавне напружене мерехтіння смислів, що, залежно від привнесеної в нього читацької «фіксуючої» точки зору, вможливлює в принципі будь-яке (звісно, у межах скінченного числа версій) концептуальне витлумачення, спостеріг, ще наприкінці 1950-х, І. Світличний — віднісши її, правда, на кошт специфіки художнього тексту взагалі й відповідно пояснивши «легкість і простоту, з якими в поета можна знаходити як матеріалізм, так і ідеалізм, як діалектику, так і метафізику», — «тим, що насправді ні того, ні іншого, ні третього, ні десятого — в чисто філософському розумінні — …у Т. Г. Шевченка немає»[8] (Світличному, нагадаємо, йшлося про методологічну недостатність тогочасних спроб історико-філософського аналізу авторського світогляду на матеріалі красного письменства — коли цей матеріал розглядався не як спосіб вироблення, а як спосіб «вкладання», популяризації вже-готових, апріорно, сиріч до естетичного досвіду, наявних у свідомості автора філософських ідей). Ще двадцять років «дисидентства» щодо офіційного методологічного монізму знадобилося українській філософській думці, аби здобутись на розуміння, що «насправді» в «Кобзарі» якраз є «і те, і інше, і третє, і десяте» одночасно, і то якраз «в чисто філософському розумінні», — що «суперечливість, несталість світогляду іманентна Шевченкові від перших до останніх поезій, що ця суперечливість не є метанням поета-романтика від одного погляду до другого, а складає якусь особливу, не-евклідову, динамічну, несталу гармонію і тому дає можливість говорити про філософію „Кобзаря“ як щось цілісне, що серед протилежностей, самозаперечень і варіяцій містить постійне, інваріянтне, суто шевченківське єдине Слово, яке не можна визначити окремими його „варіяціями“»[9].

Важко переоцінити евристичний заряд цієї ідеї Л. Плюща — до речі, одного з піонерів сучасного філософського шевченкознавства[10]: вже проста інтуїція підказує, що власне тут лежить гносеологічний (а не сам тільки «суспільно-політичний») ключ до зрозуміння як інтелектуальних пригод «функціонального шевченкознавства» (сам текст «Кобзаря» провокує кожне нове покоління читачів на суголосні ідейній атмосфері доби «ангажовані», у сартрівському сенсі слова, прочитання), так і потенційної, розверзтої в майбутнє невичерпности Шевченкового слова, того ґенетично закладеного в ньому надлишку інтерпретаційної свободи, який і робить його унікальним феноменом не лише літературної, а в найширшому значенні духовно-культурної історії.

Себто, так чи інакше, а літературознавцям у їхній претензії на узурпацію виключних прав на «Кобзар» таки доведеться поступитися[11]: «Кобзар» є не тільки література, у секулярно-новоєвропейському сенсі терміна (тим-то, за негайним і безпомильним діагнозом Ю. Шевельова, навіть учений такого масштабу, як Д. Чижевський, зазнав поразки, коли, керований добрим наміром «деідеологізації» літератури, чесно спробував був витлумачити Шевченка єдино в аспекті приналежного літературного напрямку [стилю][12], — втім, це, либонь, якраз із тих випадків в історії науки, коли поразка сама містить у собі відкривавчий потенціал). Цей момент належиться спеціально наголосити: у випадку Шевченка йдеться не про те, що за умов «хвороби бездержавности» українська література змушена була виконувати низку суспільних функцій, для «нормальної» модерної літератури загалом неіманентних і факультативних, як-от ідеологічну, просвітницьку, виховну, культурно-синтезуючу (за браком фахової національної філософії) тощо, — це справді так, і ніхто з цим не сперечається, ба більше, така форсована багатофункціональність притаманна була літературам усіх країн, де загальмувався процес становлення громадянського суспільства і, як наслідок, бракувало свободи слова, — як у минулому, так і в нашому столітті (досить згадати цитоване й перецитоване Євтушенкове «Поэт в России больше, чем поэт»). Але в творчості Шевченка, насамперед у «Кобзарі», маємо до діла з чимось «більшим, ніж поет», за самою своєю природою, і це відчували вже сучасники, а Б. Грінченко сформулював інтуїтивно-точно: «Ми певні, що в українській літературі з'явиться ще багато діячів, рівних Шевченкові талантом, але не буде вже ні одного, рівного йому своїм значенням у справі нашого національного відродження: будуть великі письменники, але не буде вже пророків (курсив наш. — О. З.)»[13].

До теми пророцтва ми ще повернемося згодом, наразі ж зазначимо, що цей перескок у сферу релігійної термінології, котрим, бачимо, спокусився й такий пурист від науки, як Г. Грабович[14], аж ніяк не є стосовно Шевченка романтичною метафорою, як це, наприклад, було у випадку сучасних Шевченкові польських поетів-wieszczów («пророків» — А. Міцкевича, Ю. Словацького, 3. Красінського): адже чимало текстів «Кобзаря» — тут маємо признати рацію В. Барці — становлять собою зразки найчистішої релігійної поезії, і то не «квазірелігійної», у дусі Романтизму, котрий, болісно рефлектуючи над знеприсутненням Бога у світі реальної дійсности, мусив, від Канта почавши, повсякчас доводити собі, попри все, факт Божого буття, — а якраз автентичних молитов нерефлексивно («по-народному», сказав би Д. Чижевський) віруючого християнина. Та й узагалі, цілий «Кобзар» можна (і треба!) розглядати як безнастанний, часами вельми драматичний, але завжди безпосередній діалог людини з Богом (на це, між іншим, звернув увагу Ю. Шевельов, застерігши від невиправданої маґніфікації «теми України» в Шевченка: «Звичайна статистика доводить помилковість твердження. В повному корпусі Шевченкової поезії слова Україна і український вжито 269 разів… Але слова Бог, божий, Господь, господній, Ісус, Христос та Христів — 1281 раз!.. У російських текстах Шевченка слів Україна й український ужито 38 разів, а слів „божеських“ — 1398»[15]). Тобто, Шевченкова спадщина, не меншою мірою, ніж історії літератури, є також факт історії релігії[16], і не виключено, що саме це не в останню чергу спричинилося до її сакралізації в наступному історико-культурному функціонуванні. Пропаґандивні кліше на взірець «„Кобзар“ — Біблія нашого народу», незліченні міфологізаторські художні тексти, як «Молитва» Д. Павличка («Отче наш, Тарасе всемогущий…»), та й навзагал ціла українська «шевченкодіцея» із супровідним, дуже навіть розвиненим культом: іконічними зображеннями, календарними святами, паломництвом до Канева та інших «священних місць», а також ритуальними «відправами» з обов'язковим хоровим виконанням «Заповіту», — це явище, яке саме по собі давно вже заслуговує на те, аби стати предметом не так іронічної настанови, як ґрунтовного філософсько-антропологічного дослідження, бо ж незаперечно, що простір для релігійно-емотивної рецепції створює не тільки «житіє», тобто біографія Шевченка, вже сама собою достатньо унікальна й, сказати б, «агіографічна», — а й, що значно цікавіше, текст «Кобзаря», у якому з далеко меншим розумовим зусиллям, ніж соціалізм або націоналізм, можна «вичитати» коментарі та апокрифічні додатки до Святого Письма, — зарівно Старого, як і Нового Заповіту.

Виглядає, відтак, що паралель Шевченка зі Сковородою заразом і глибша, і безпосередніша, ніж може видатися історикові філософії, котрий вишукуватиме її на рівні текстів (з тією хіба різницею, що Шевченко не писав філософських трактатів): подібно до сковородинівських, писання Шевченка не є ані «чисто» художніми, ані «чисто» філософськими, ані «чисто» релігійними (і вже найменше — «чисто» ідеологічними), — і водночас вони є і художніми, і філософськими, і релігійними, і, нікуди не дінешся, таки ж ідеологічними, у цілком новочасно-секулярному розумінні, — а на додачу ще, либонь, і історичними (чи, принаймні, історико-культурними, бо проблема Шевченкового історизму вельми непроста, і на ній нам ще доведеться спинитись окремо). І при всьому тому вони становлять унікально-неповторну цілість, забезпечену не просто естетично — єдністю оприсутненої в них авторської особистости, а, як і у випадку Сковороди, тотально-життєво, тобто тією, аж наче вже й нерозчленимою, єдністю авторового життя («житія»!) і творчости, про яку могли хіба мріяти (і ще й як мріяли!) вірні сповідники культу митця-деміурґа — європейські романтики.

Є тільки один вид духовної діяльности, повністю відповідний вимогам подібного синкретизму, — міф.

Першим «уписав» Шевченкову поезію (NB: лише поезію!) в цю класифікаційну рубрику якраз Г. Грабович, і це, припускаємо, на довгі роки залишиться його неоціненною науковою заслугою, хоча теми він, у вже згаданій нами монографії, звісно, не вичерпав — радше відкрив (цікаво зазначити: хронологічно перший здогад про те, що творчість Шевченка являє собою «великий космогонічний міф», «ґрандіозну світоглядну першосистему», знаходимо, незадовго перед Г. Грабовичем, у В. Скуратівського — у статті 1978 року[17], — одначе не розвинений і не проартикульований у концепцію, у нього цей здогад так і зостався ширяти на правах метафори). Чи не головний методологічний недогляд Грабовича, як на нас, полягає в тому, що Шевченкову міфотворчість він бере єдино в синхронному, «географічному» контексті — паралельно іншим слов'янським поетам-«націєтворцям» доби романтичного націоналізму, як-от А. Міцкевич (сюди ж можна було б долучити й Я. Коллара та ін.), парадоксальним чином виявляючись у цьому не далекомиснішим за того-таки (ним же, до речі, і скритикованого!) Д. Чижевського[18]. Очевидно, такий компаративний підхід напрошується сам собою, там більше що й сам Шевченко вже 1847 р. свідомо міряв себе «синхронним» слов'янським контекстом[19], однак зайве нагадувати, що найбільш очевидне — то не конче найближче до істини.

Факт, що XX століття не тільки «не скасувало» духовної чинности власного Шевченкового міфа, розгорнутого довкола міфа України, а навпаки, утривалило його, зцементувавши масовим (та ще й ідеологічно «розколотим» усередині себе) культом самого Шевченка, тимчасом як наступне політичне життя «ляхів, чехів, сербів, болгар», тобто практично всіх народів Центральної та Східної Європи, втягнених у першій половині XIX століття у вир бурхливих націотворчих процесів, ощадило їм, на відміну від України, колоніального приділу, а відтак мовби «звільнило» від вимушеної потреби стверджувати власне існування засобом фетишизації своїх романтичних «будителів». Але факт також і те, що в новочасній культурній історії християнської цивілізації феномен Шевченка далеко не винятковий: варто лиш поставити його в інший типологічний — діахронний — ряд письменників — творців національно-консолідуючого авторського міфа, від Данте й Сервантеса до Ґете (із значними застереженнями, зумовленими історичною «навзахідністю», вичерпаністю явища, сюди ж можна долучити й Ібсена, Стріндберга, і навіть, певною мірою, Дж. Джойса), аби пересвідчитися, що такі міфи не «деміфологізуються» жодними перипетіями громадянської історії — радше повторно актуалізуються, «підживлюються» ними. Півтора століття тому, за словами Т. Карлайла, «бідолашна Італія лежала роз'єднана, розчленована, неприсутня в жодному протоколі чи угоді як цілість; а проте шляхетна Італія була насправді одністю: Італія породила свого Дайте — Італія може говорити!»[20]. Іспанські мислителі «Генерації 1898 року» брали, по упливі трьох віків, «Дон Кіхота» за відпровідний пункт своєї філософії національної ідеї (вже Р. Маесту 1903 р. закидав Сервантесові, буцімто його Дон Кіхот — на противагу Гамлетові, котрий, мовляв, збудив англійську націю до історичної дії, — паралізував звагу іспанського суспільства як символ марности зусиль, та й незакінчені «Роздуми про Дон Кіхота» X. Ортеґи-і-Ґасета — то теж спроба вирізнити зашифровану в «священній книзі» «помилку іспанської культури»[21], — хіба це не нагадує нам нарікання Грабовича на заповідану Шевченком майбутнім поколінням українців «сумнівну, навіть потенційно фатальну… спадщину міфологічного мислення»[22]?). Ґете мав усі підстави наприкінці життя заявити, що, коли йому було вісімнадцять років, Німеччині минуло стільки само[23], — згодом Т. Манн (не тільки в романі «Доктор Фаустус», а й у прецікавій, з погляду нашої теми, статті «Німеччина і німці», написаній в часі Другої світової війни) продемонструє, як у XX столітті саме ця Німеччина, символічно «створена» «найбільшим з німців», а значить, ео ipso, і найбільше німцем, Німеччина, висловлюючись у Франкових термінах, запущена «у мандрівку століть» «з його духа печаттю» — під знаком вічно невпокоєної «фаустівської людини», — розіграла на кону всесвітньої історії трагедію Фаустової угоди з дияволом за цілком, сказати б, ґетевським сценарієм: «…Угода з ним (чортом. — О. З.), заклад душі, відмова від спасіння душі задля того, щоб певний час володіти скарбами, всією владою світу, — така угода… вельми спокуслива для німця за самою його натурою. Самотній мислитель і природодослідник, келейний філософ і богослов, який, бажаючи навтішатися всім світом і оволодіти ним, закладає душу чортові, — хіба нині не слушний момент глянути на Німеччину саме в цьому розрізі?..»[24] Як бачимо, міфи такого масштабу справді «вічні» — принаймні доти, доки існують спільноти, щодо яких вони виступають духовними аналогами.

Тут доречно нагадати, що в сучасній соціальній філософії дедалі помітніше переважає погляд на націю як на «уявну спільноту» — сконсолідовану насамперед свідомістю своєї окремішности[25]. Така свідомість не конче об'єктивується в формі саме авторського міфа — просто тому, що не кожній національній спільноті «щастить» на універсально щодо неї репрезентативного, у слушному місці і в слушний час посталого ґенія-міфотворця, — але до міфологізації, у різних формах і на різних рівнях, стремить завжди (воно й зрозуміло — якщо згадати тезу M. Еліаде, що саме міф є найзначнішою в історії думки формою колективного мислення[26]). У модерній історії літератури відгомін цієї, іманентної кожній національній культурі, потреби міфа вчувається в різко відмінній від попередніх епох валоризації особи автора, у чиєму житті суспільна рецепція починає пошукувати в-собі-завершений естетичний феномен не менш цілеспрямовано, ніж у творчості (звідси так званий біографічний метод у літературознавстві, вивласнення й усуспільнення авторового життя засобами масової культури тощо), — та й у авторській самосвідомості проективна «архетипальність» власного, висловлюючись у математичних термінах, конґруентного текстові «Я» невхильно присутня як свого роду «ліміт функції», до якого належиться прагнути. Вже Ґете, маючи собі до диспозиції досвід класичних міфотворців минулого, був сповна свідомий своєї деміурґічно-«програмуючої» місії, і то не лише в національному, а й принаймні в загальноєвропейському масштабі. Як проникливо відзначає К. Свасьян, йому «треба було не просто особистісно реалізуватися, але самою цією реалізацією створити новий тип світогляду, новий шлях життя, нову епоху»[27], — а М. Еліаде навіть наводив ґетевську безугавну телеологічну життєтворчість за приклад чинности в новітньому часі суто міфологічного мислення — могутньої архаїчної інтенції перетворювати історію одного персонажа (власну біографію) на архетип, на символічно «модельне життя»[28]. Від Ґете почавши, ця вищою мірою амбіційна авторська настанова водночас створити міф і самому стати міфом тяжить над молодими, розбудженими до самоусвідомлення в XIX столітті національними культурами просто-таки категоричним імперативом творчости. Так А. Стріндберґ, ця, за визнанням сучасників, «остання ренесансна людина», послідовно перетворює власне життя на суцільний «текст» (якщо мислити текст як знакову систему), ім'я якому — «театр Августа Стріндберґа»[29]: особисті драми й автобіографічна епопея (від «Сповіді шаленця» до «Пекла») навзаєм перетікають одне в одне, алхімічні досліди, заняття малярством і фотографією семантично трансформуються в суто акторський жест, роки вимушеної (властиво, політичної) еміґрації обертаються мовби затяжними актами з написаних під час них драм із шведської історії тощо. І Стріндберґові, без перебільшення всенародному лауреатові (скандальнозвісної Анти-Нобелівської премії), дійсно вдалось якщо й не задати в масовій свідомості цим, водночас розіграним і написаним, «театром» символічну «нову Швецію», то в кожному разі найсерйознішим чином захитати усталений «образ-себе» старої — провінційної, сонно-рутинної, монархічно-консервативної нації на узбіччі маґістральних історичних рушень, — вдалося модернізувати Швецію «в духові»: після Стріндберґа жоден автор європейської, чи, ширше, «фаустівської» культури вже не підносився до настільки націотворчого рівня. Зрештою, і «вік націоналізму» (за дефініцією Г. Кона) природно котився на спад, і література невхильно редукувалася у своїх суспільних функціях до нинішньої скромно-секулярної ролі — здебільшого проти власної волі…

Даремно російський (і не лише російський!) символізм, за свідченням В. Ходасевича, «весь час… поривався стати життєво (а не просто художньо; курсив наш. — О. З.) творчим методом… знайти бездоганно достеменний сплав життя і творчости, свого роду філософський камінь мистецтва»[30], — на цьому шляху він і зазнав найфундаментальнішої поразки. Даремно, нарешті, одержимий, з усією істинно католицькою загарливістю, ідеєю своєї культурно-перетворювальної місії Дж. Джойс преповажно твердив на схилі віку, з початком Другої світової: «Треба, щоб вони дали спокій Польщі й зайнялися „Поминками Фіннеґана“»[31] (та обставина, що подібне ототожнення літературних подій з подіями світової історії у XX столітті виглядає вже однозначно комічним, у даному випадку тільки зайвий доказ слушности знаної геґельянської тези про фарсовий фінал «всесвітньо-історичної форми»: ще в устах Ґете якесь схоже ототожнення не прозвучало б так шизофренічно-неадекватно). Попри програмове Джойсове наставлення на міф — на художнє моделювання спершу ірландського космосу засобом спільноєвропейського, античного міфа (в «Уліссі»), а відтак (у «Поминках»), навпаки, космосу універсального, сказати б, екуменічного засобом міфа погансько-кельтського, авторові «Улісса» не вдалося не те що «ґлобалізувати» ірландський життєвий світ, розкласти його на систему алґоритмізованих культурних кодів для універсального вжитку, а навіть і змодернізувати «ірландськість» всередині неї самої, як то вчинив Стріндберґ зі «шведськістю» (у цьому куди успішнішим виявилось усе-таки ґельське Відродження, з ідеологією та філософією якого Джойс радикально розійшовся). Сучасний дослідник резонно відзначає, що ціла Джойсова постмодерністична «спроба міфології» є, в істоті, антиміфологічною, бо позбавлена головного структурного компонента всякої міфології — поділу світу (Еліаде сказав би — часу) на профанний, земний — і сакральний, вічний: його «картина реальности, при зовнішній своїй багатоплановості, у сутнісному (буттєвому, онтологічному, метафізичному) вимірі виявляється все ж одноплановою, пласкою, що обіймає лише тутешнє, емпіричне буття. А в такому разі все, що є і відбувається в системі, всі збіжності й перетворення її елементів — це не буттєві перетворення, не зв'язки між різними горизонтами буття, але радше — співвідношення певних знаків на одній площині. Замість міфологічної системи перед нами — тільки знакова система»[32].

Спостереження, що й казати, точне — однак саме такі, історично спізнені, великі поразки літератури в її тяжінні до національного авторського міфа дають нам ключ до зрозуміння властивої природи останнього. Ці міфи, що з них Шевченків тепер, по нашому стислому оглядові, можемо вважати, либонь, таки хронологічно останнім у започаткованому Данте ряді (у скандинавській, ібсенівсько-стріндберґівській, версії явище вже явно блідне, тратить на типологічній виразності, з національно-консолідуючого «стоншуючись» до національно-реформуючого, а в ірландській, як бачимо, остаточно звітрюється до змертвілої «пустої форми»), — були, в істоті, не чим іншим, як продуктом розпаду єдиного середньовічно-«транс'європейського» християнського світогляду, продуктом невхильної, на кілька століть розтягненої національної партикуляризації міфа загальнохристиянського (різко прискореної Реформаційними процесами, зокрема здійсненою Лютером «лінґвістичною революцією», переходом від колишньої «транс'європейської» латини до національних мов, — по суті, сакралізацією, висвяченням цих останніх, доти чинних головно на «долішніх», посполитих поверхах культури, до ранґу адекватних інструментів трансмісії Божого Слова). Починалося становлення націй — і починалося воно саме «в духові» (щойно Французька революція виштовхне їх на кін уже як самочинних суб'єктів історії, наділених суверенною волею-до-дії), — і зрозуміло, що, випручуючись, у всій фатальності свого, нагло відкритого Ренесансом розмаїття, із тісного кокона спільної «на всіх» релігійної свідомости, недовиокремлені «уявні спільноти» якнайнагальніше потребували духовного всанкціонування своєї окремішности. Уже не досить було написати на державному штандарті «З нами Бог» і оголосити хрестовий похід проти сусіда. Новий Час подарував цивілізації непорівнянно витонченішу й культурно продуктивнішу форму «узурпації Бога» — індивідуальний авторський міф життєвого світу спільноти як версію — то ближчу, то віддаленішу — універсалістського християнського міфа про смерть і воскресіння «сина чоловічого» (вже аж перегодом, у «вік націоналізму», коли розбуджені до історичного життя народи усвідомлять себе самостійними індивідами з власним дольовим приділом, уможливиться і своєрідна підміна героя, «сина чоловічого» — колективним суб'єктом: буквальним, як, наприклад, у месіанізмі А. Міцкевича з його наскрізним образом Польщі-Христа, «розп'ятої»-розчленованої між сатанинською Антитрійцею — Австрією, Німеччиною і Росією, — або символічним: так «ґенерація 1898 року» проголосила Дон Кіхота «іспанським Христом»).

Тут, нарешті, годилось би витлумачитися з деяких засадничих понять, котрими оперуємо при оцінці Шевченкового «міфа». Загальновідомо: самих лиш дефініцій міфа на сьогодні нагромадилося стільки, що навіть найстисліше їх резюмування вивело б нашу працю далеко за межі розумного обсягу. Згори, апріорно йменуючи художні світи «Божественної Комедії» (NB: у авторській версії просто «Комедії» — «божественною» її прозвали сучасники!) й «Дон Кіхота», «Фауста» й «Кобзаря» національно-консолідуючим авторським міфом, ми поки що користаємося тим гранично «очищеним» і узагальненим для практичних потреб сучасної культурології значенням терміна, яке запропонував був невдовзі по війні бельгійський філософ Дені де Ружмон і яке відтак зробило непогану кар'єру і в персоналізмі, і в структуралізмі, і в аналітичній психології: міф, за Д. де Ружмоном, — це символічна історія, що «є знаменником нескінченної кількости більш або менш аналогічних ситуацій», а відтак «допомагає з першого погляду розпізнати певні типи всталених відношень і вичленувати їх із сум'яття буденних проявів. У вужчому сенсі беручи, міф виражає правила поведінки даної соціальної чи релігійної групи»[33]. Саме таку культурно-нормативну функцію виконувала в християнському світі легенда про Христа, під котру — власне як під «знаменник»! — рефлексія вірного імпліцитно прагнула «підвести» всяку екзистенційно значущу життєву драму, вносячи в неї трансцендентний смисл і таким робом упорядковуючи, «космізуючи» страждання («Христос терпів і нам велів» — подібні, досі зацілілі в усній традиції, «молекули» колись цільної й органічної культури можуть слугувати вельми вдячним матеріалом для історика-«реставратора»). Жодна інша модель неспівставна з цією за своїм суґестивним впливом на аудиторію, отож не дивно, що коли, на межі середньовіччя й Ренесансу, індивідуальність почала усвідомлювати власну самоцінність, то найоптимальнішою формою для її культурного самоствердження виявилася саме «мала есхатологія» агіографічного типу — історія земної покути й митарств «за люди своя» окремо взятої душі, провіденційно призначеної на здійснення певної місії, з її наступним очищенням та символічним «воскресінням» у царстві Божому.

Першим, хто зважився взяти за матеріал для такого міфа власне життя в усій його конкретно-чуттєвій, вкоріненій у «тут-і-тепер»-ішній соціальний часопростір, цілості, у синтезі «зовнішнього» та «внутрішнього», фактичної та духовної біографій, отже, у прямому сенсі авторизувати міф, був, звичайно, Данте. Ще Шеллінґ завважив, що саме з ним культура вступила у «світ індивідів», де «особливе являє собою відпровідну точку і має перетворитися на всезагальність», — мікросвіт робиться моделлю макросвіту, особистість проектує себе назовні, так що через цілість її життєвого світу висвічується не лише цілість світу спільноти, з котрою вона себе утожсамлює, а й всесвіт, світ Божий, — і, що не менш важливо, сама книга, у якій, у єдиному художньо-творчому акті, явлено гармонійно впорядковану єдність злитих і навзаєм-крізь-себе-проступаючих світів, також робиться, за гарною формулою Шеллінґа (запам'ятаймо її собі!), «абсолютним індивідом, ні з чим не порівнянним, крім самого себе»[34].

Це і є наш «авторський міф» у чистому вигляді, і, від Данте почавши, він супроводжуватиме новочасну історію культури, «спасаючи» загрожені суспільства власне на переломових етапах (неминуче ознаменованих глибокими духовними кризами). Неомильний критерій, за яким відокремити його від міфів дрібніших, «внутрішньолітературних» (а їх, надто в нашу «неоміфологічну» епоху, розмножилася сила-силенна) так само нескладно, як відділити олійну плівку від поверхні води, — то власне ця органічно-жива і водночас символічна зрощеність мікро- й макросвітів: творець авторського міфа дослівно «платить» власним життям, усією його чуттєвою й смисловою достовірністю цілокупно, за метафізичну істину свого квазілітературного універсалістського послання — без перебільшення офірує своє життя (котре, зрозуміло, для цього має саме по собі бути винятковим і наскрізно символічним, і таким воно й буває, тим-то в таких випадках навіть найдоскіпливіші в термінах науковці звичайно говорять уже не про «життя», а про «долю»[35]), цілеспрямовано — і, як правило, свідомо — підпорядковує його стихійну фактичність логіці буттєвого оприсутнення божистої істини, роблячи плоть (власного життя) — словом (універсального значення).

Що Шевченко інтуїтивно бездоганно точно розумів цей символічний тип співвідношення між собою та «уявною спільнотою», свідчить хоч би його часто цитована автохарактеристика передсмертного року з листа до редактора журналу «Народное чтение»: «Історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини»[36], — причім, уточнимо вже з позиції нашого часу, таку частину, котра в «знятому», мисле- й чуттєосяжному вигляді репрезентує ціле, відпоручається за ціле (порівняймо ґетевську заяву про себе й Німеччину!). Але вже у Данте впадає в око та сама «представницька», місіонерська настанова, — за проникливим спостереженням дантознавця, у «Божественній Комедії» «поєднання реальної особистої долі й літературного сюжету вможливилося завдяки певній середній ланці — почуттю обранства. Данте не вважає себе звичайною людиною: по-перше, він поет, по-друге, він пророк у тому сенсі, у якому ними були старозаповітні поети — викажчики зла й провидці; нарешті, він обранець, на якого покладено велику місію»[37] (останнє, додамо, і є найголовніше). І той-таки Данте, на позір — співець всесвітньої імперії, природно і як щось самозрозуміле «націоналізує» християнську космоґонію — як коштом транспонування її в народну італійську мову, «вольґаре» (котрій, до речі, першим у новій історії визнав пріоритет перед штучною й неспроможною розвиватися латиною — у спеціальному трактаті «Про народне красномовство»), так і коштом занурення міфа в усю історичну «поцейбічність» італійського життя: космос Данте виявляється насамперед італійським космосом, з виразною домінантою подій і персонажів римської історії як таких, що мають всесвітнє значення, а відтак вельми вільною, з погляду канонічного богослов'я, інтерпретацією провин і чеснот історичних діячів (приміром, на варті чистилища Данте ставить Катона Утійського, мало що поганина, так іще й самогубця, котрому, на канонічний розсуд, місце таки в пеклі). Така, в істоті своїй єретична, чи принаймні реформаційна щодо офіційної теологічної доктрини, трансформація національної історії у священну, у християнському сенсі, виявилася з часом парадиґматичною для всякої національно-консолідуючої міфології на стадії періоду від релігійного до національно-секулярного світогляду: за цією парадиґмою побудовано і Міцкевичеві «Книги Польського Народу і Польського Пілігримства», і костомаровські «Книги Буття Українського народу», і, значною мірою (у Асоріна й Ф. де Оніса), історіософські концепції іспанських мислителів «ґенерації 1898 року» (характерно, до речі, що офіційний католицький доґматизм щойно в 1960-х роках «розгрішив» М. де Унамуно від звинувачення в єресі!). Різниця хіба в тому, що філософія національного месіанізму, як тимчасова ідейна течія, успішно «знімається» дальшим перебігом духовної історії, тоді як авторський національний міф виявляється позачасовим, — саме завдяки тому, що «приватизує» вищеописану парадиґму, «заземлює» священно-національну історію в точці живого, повноважного й повнокровного «я», котре цю історію, добровільно (у цьому й «місія»!) завдану на себе, безпосередньо-художнім чином переживає. Тут не просто «ідеї», і навіть не ідеї, за які віддано життя (такі теж із часом відмирають), — тут «вічні» (принаймні поки існує християнська культура) ідеї, явлені як конкретне, «ось це» життя в художньо-перетвореній формі. Сподіватися, ніби якимись суспільно-історичними колізіями дасться їх із цієї форми «звітрити», зоставивши, для зручности споглядання, «тільки» літературу, — значить не розуміти ні їхнього масштабу, ні природи.

Адже у випродукуваного Шевченком міфа був не сам лише вузькокультурний (романтичний), і не сам лише соціально-політичний контекст. У нього був і контекст конфесійний — «транснаціональна», подібно як у середньовічній Європі, духовна спільнота — православна, чий інституційний аспект на початок XIX століття повністю узурпувала російська теократична монархія. Варто нагадати, що Київську митрополію було офіційно підпорядковано Московському патріархату ще 1686 p., що з 1721 р. київські митрополити втратили навіть права обласних і мали бути призначувані Святійшим Синодом, а з 1770 р. й саму назву «Малої Росії» вилучено з їхнього титулу; що з останньої чверти XVIII століття церковна освіта в Україні провадилася всуціль російською мовою, а єпархіальне начальство суворо пильнувало за дотриманням у богослужебній церковнослов'янщині великоросійської вимови, — словом, жодної автономії церковно-релігійного життя в Україні за Шевченкових часів не зоставалося й сліду, а одним із головних завдань російської православної церкви на українських землях було, перефразовуючи відомий афоризм Катерини II, «искоренять в малороссах развратное мнение, по коему представляют себя народом от здешнего (ц.т. великоруського. — О. З.) совсем отличным», і насаджувати той тип тожсамости, що його простосердо висловив був засновник нової української літератури І. Котляревський устами героїні «Москаля-чарівника»: «Тепер чи москаль, чи наш — все одно: всі одного батька, царя білого, діти», — тим більше, що саме цей «батько», за виданим у 1830-х роках «Збором законів Російської імперії», проголошувався, у кращих традиціях візантійського цезарепапізму, верховним авторитетом у справах як церковної організації, так і богословського доґматизму. Те, що така теократична форма правління, у церковній історії евфемістично звана «симфонією» (духовної й політичної влади), тлумила й нівечила також і автентичну російську національну релігійність незменш, ніж у інших народів імперії (як, в остаточному підсумку, гальмувала й цілий органічний розвиток російської нації в «народ-для-себе» модерного типу), досить арґументовано показав був Є. Маланюк у цікавій розправі над історією «розколу»[38], а Йосиф Бродський, із його подивугідною інтелектуальною інтуїцією в усьому, що стосується літератури, завважив парадоксальний тільки на позір, глибинний протестантизм Ф. Достоєвського, письменника, поза сумнівом, найбільш «архетипально російського», отже, здавалось би, і православного, — тільки, не вміючи витлумачити родової природи цього феномена, відбувся загальниковим твердженням, ніби «бути письменником незмінно означає бути протестантом або принаймні сповідувати протестантську концепцію людини», позаяк саме в протестантизмі «людина віддає себе на певний персональний еквівалент Страшного Суду»[39]. У світлі всього сказаного нами вище, очевидно, що покійний поет намагався тут описати не що, як власне підставову настанову на авторський міф, котрою, свідомо чи ні, і сам керувався у власній мистецькій практиці, стосовно ж Достоєвського, невпинного аж до одержимости пошукувача позаінституційної, позадержавної російської тожсамости-«душі», то його літературний «протестантизм» був, у засаді, таким самим методом визволу цієї останньої — менше естетичним, а більше філософсько-світоглядовим — із давно задубілого спільного лона орієнтально-середньовічної постконстантинопольської «транснаціональности», такою самою спробою власне-національної партикуляризації віри, якою двома століттями раніше був «розкол» — із, на жаль, для історичної долі Росії, не набагато успішнішим результатом.

У цілому тому контексті здійснена Шевченком «українізація» християнського міфа, послідовно дисидентська щодо так активно ненавидженого нашим поетом «візантійства», виконувала функцію вельми близьку до реформаційної, а саме, духовно виокремлювала українство з православ'я, стверджуючи сакральність українського світу «в обхід» офіційній російській церкві. Інакше кажучи, Шевченко «розколов» своїм міфом транснаціональну «уявну спільноту», послідовно витворювану російською теократією впродовж майже двох століть, і в цьому сенсі природно продовжив шерег великих авторських міфів доби західноєвропейського Ренесансу. Позірний анахронізм такої аналогії — з розривом у кілька століть — аж ніяк не повинен нас бентежити: варто тільки зійти на хвильку з позиції всталеної радянською наукою періодизації історії та прислухатися, приміром, до думки одного з найвидатніших авторитетів сучасної медієвістики Ж. Ле Ґоффа, що й у Європі «середньовіччя, власне, тривало до XVIII ст., поступово переживаючи себе перед лицем Французької революції, промислового перевороту XIX ст. й великих перемін століття двадцятого»[40]. Про Росію ж годі й казати — не треба бути особливим фахівцем з XIX століття, аби визнати, що миколаївську, вкрай змілітаризовану самодержавну теократичну імперію із ледве зачатковим «третім станом» та кріпосним правом, у політичному й економічному відношенні куди більше подібним до американського рабовласництва, ніж до залишків кріпацтва в тодішній Європі, навряд чи коректно буде описувати в термінах європейської історії Нового часу, — середньовіччя являє куди продуктивнішу модель для її осмислення.

Відтак робиться зрозумілим і поступове заникання такої зіндивідуалізованої «форми колективного мислення» в наступну, індустріальну епоху — попри збережену у свідомості літературного модернізму пам'ять про її унікальну дієвість: доба «переформування», трансформації «уявних спільнот» через особисто пережитий автором-героєм «символ віри» відходила в минуле в міру того, як секуляризувалась (і марґіналізувалась!) сама віра, позбуваючись колишньої універсальности й перетворюючись на приватну справу індивіда (вже в символізмі її заступає доволі еклектичний містицизм — свого роду звиродніла релігійність, а з постанням на кону історії замашкарованих самозваних неоміфологій типу комунізму чи націонал-соціалізму справа з «символом віри» ускладнюється ще дужче). Відповідно знечинювалось, самоскасовувалось і індивідуальне дольове відпоручництво за колектив на христологічний взірець («за всех расплачусь» у Маяковського — вже не більше ніж риторична фігура задля гри слів [«расплачусь» — «расплáчусь»], «за всіх скажу» у Тичини — гасло суто літературне, бо ж «сказати», навіть «переболівши», за всіх — далеко не те саме, що офірувати себе, в усій своїй наявній дольовій конкретності, «за люди своя»). Упродовж XX століття свідомість авторської репрезентативности щодо цілого падає в культурі стрімко, мов барометр на негоду (цьому, правда, намагались опиратися згадані неоміфології — репресуючи індивідуальний самовияв як такий на користь нібито прямого «голосу маси», «типового представника» і т. д., тобто, сказати б, цілого без частин, — одначе така фатальна для мистецтва практика була, властиво, тільки альтернативною формою прояву тієї самої підставової дисфункції індустріального суспільства — розпаду духовного зв'язку між індивідом та спільнотою). Сказавши простіше, авторський міф позбувся бази постання — міфологічної системи, котра його санкціонувала, — хоча, підкреслимо, це не дезактуалізувало великих авторських міфів минулого.

Щодо Шевченкового міфа, то він справді дав свого часу поставленій перед загрозою ліквідації українській спільноті духовний raison d'être, при чому автор міфа виявився символічно «розп'ятим» у точці ним-таки й виведеного на яв перетину («на розпутті» — один із наскрізних образів Шевченкової поезії) двох антаґоністичних течій — офіційної церковної та стихійно-«народної» релігійности. Закономірно, відтак, що «боротьба» довкола Шевченка становить епізод не тільки політичної ідеології, а й історії релігійних рухів, сектантства й неомістицизму. По одній, «офіційній», лінії тут маємо настійні звинувачення поета в блюзнірстві (і то не лише з боку російської православної церкви, що б ще виглядало зрозуміло й виправдано[41], а й з боку цілком націоналістично наставлених ортодоксальних греко-католицьких мислителів, як-от о. Г. Костельник, котрий із трансцендентною зверхністю пастиря-сповідника пояснював поетове «богохульство» «душевною неврівноваженістю»[42]), по другій же, «неофіційній», лінії віри триває вперта сакралізація Шевченка, розпочата зараз же по його смерті. Вже 1861 р. канівська поліція доповідає київському генерал-губернаторству про селянський схід на могилі поета нібито на панахиду, причім учасники зібрання «убеждены, что через действия Тараса Шевченко они получили свободу», — віра, котра, судячи з багатьох документальних свідчень, трималася серед простолюду принаймні впродовж одного покоління по скасуванні кріпацтва, — і «поклонялись праху Шевченко, объясняя, что он святой преподобник, и если бы не был преподобный, то его тело из Петербурга не привозили бы»[43]. Зваживши, що якраз на другу половину XIX — початок XX століття припадає розріст в українському селянстві сектантського руху, неважко добачити в цих і подібних діях виразну тенденцію до формування класичного культу «народного святого», — звісно, гіпотеза про вплив Шевченка на дальший релігійний розкол в українському православному поспільстві без ґрунтовних досліджень була б надто ризикованою, але незаперечно бодай те, що вона явно заслуговує на пильнішу увагу вітчизняних істориків релігії.

Форми цієї «неофіційної» сакралізації настільки розмаїті, що сам опис їх потребував би окремої монографії. Нам тут важливо відзначити єдино їхню іманентну опозиційність канонічному російському православ'ю, і то не лише в рамках української культури, — досить згадати, що навіть Д. Андрєєв у своїй реформаторській спробі сконструювати «всесвітню» екуменічну релігію також не втримався від спокуси ввести Шевченка в коло найбільших праведників людства — в «Синкліт Світу»[44]. Отже, культ Шевченка не є якась виняткова «українська хвороба», а в світлі всього, вже сказаного нами про авторський міф, видається він і — хай пробачать нам прихильники «раціоналізації» української національної свідомости — закономірним та «нормальним»: справді-бо, скоро в авторському міфі автор сам стає своїм героєм, то в ході історико-культурного функціонування авторський міф неминуче «обертається» міфом самого автора, а діяльна сторона міфа, як іще в 1920-ті роки показав Б. Малиновський, — то не що інше, як ритуал: міф і ритуал навзаєм невіддільні від себе, міф, власне, і є ритуал у словесному вираженні, і тільки через ритуал годен виконувати стосовно організованої ним спільноти регулятивну функцію. Відповідно кожна без винятку національна культура, в основі якої закладено авторський міф, має у своєму арсеналі й супровідний, більш або менш розвинений культ автора міфа, нерідко започаткований ще його сучасниками. Уже в «Житті Данте» Дж. Бокаччо виразно прочитуються сліди житійного канону, з акцентом на надприродних здібностях героя, а його свідчення щодо «простосердої віри» веронського жіноцтва в Дантів хист «спускатися в пекло й повертатися звідти, коли йому заманеться»[45], мимоволі наводить на гадку про не менш «простосерду» віру українських селян, ніби Шевченко звільнив їх із кріпацтва; подібно й у ставленні сучасників до Сервантеса, як видно з нотаток ліценціата Маркеса Торреса, навіть із чотирьохсотлітньої дистанції неважко розпізнати явний нахил до своєрідної «мартирологізації» вічно бідуючого письменника (котрий, до речі, незадовго перед смертю вступив до ордену францискан), до містико-телеологічного витлумачення його приречености на злигодні, — з тим, мовляв, аби «своїми творіннями, будучи сам бідним, збагачував цілий світ»[46]. І в новітню, цілком «раціоналістичну» добу традиційне святкування ювілеїв національних міфотворців (не забуваймо, що всякий ювілей, цей незаперечний атрибут циклічної, міфологічної темпоральности, має глибокий ритуальний смисл — змушує відзначувану подію-першопоштовх «вибуватися заново») та розріст туристської індустрії довкола «священних місць» (головно народження й поховання автора) недвозначно виказують прекрасну живучість міфа, так що понаписувані досі багатотомові бібліотеки з наукової дантології, сервантесознавства, ґетезнавства тощо в жоден спосіб не підривають, а навпаки, парадоксальним чином зміцнюють цю стійку рецепцію міфотворцевого життя в категорії чуда.

Тут нота бене. Свого часу Т. Карлайл, дошукуючись в історії періодичности змін домінантної форми культу героя (божества — на пророка, пророка — на священика, священика — на письменника, письменника — на політичного лідера), вельми проникливо поставив культ «поета-героя» (що він же й «пророк» — дешифрувальник Божого послання) окремо від решти, як такий, що десь від Нового Часу притаманний усім епохам, без огляду на панівну систему вартостей. Абстрагуючись від Карлайлевої романтичної термінології, мусимо визнати, що поетична трансформація власного життя в художньо-цілісний національний міф чи не найповніше відповідає справді-таки вічній, бо сутнісній, сенсожиттєвій людській потребі в абсолютній повноті особистісної самореалізації. Викінчене, в-собі-завершене і представлене естетичному спогляданню як художній текст, як «абсолютний індивід, ні з чим не порівнянний, крім самого себе», життя національного міфотворця передається в спадок наступним поколінням саме як життя справджене, життя здійсненого призначення, а значить, воістину вічний міф (тут знов-таки універсально «модельним» виступає життя Спасителя — життя таки безперечно, для вірного зарівно як і для аґностика, сповненої місії). Ще О. Ф. Лосєв переконливо показав, що головною константою всякого міфа є чудо — розуміючи під цим останнім «діалектичний синтез двох планів особистости, коли вона цілком і наскрізно виконує на собі покладене в глибині її історичного розвитку завдання першообразу», «в своєму історичному розвиткові зненацька бодай на мить виражає й сповняє свій першообраз цілком, сягає межі збігу обох планів, робиться тим, що воднораз виявляється і речовиною, й ідеальним першообразом»[47]. Інакше кажучи, чудо є досконало-повно особистісно оприсутнена ідея — у фіхтеанському сенсі, тобто іманентна ціль, згідно з якою «я» творить світ. (Повнота оприсутнення становить доконечну передумову чудесности, бо ж, слушно застерігає О. Лосєв, «всяка особистість якось виконує своє завдання, покладене в основі самого її споконвічного буття», — але треба, «щоб зв'язаність її реального історичного становища зі своїм ідеальним „екземпляром“ була спеціально демонстрована й зумисно виявлена»[48].) Авторський міф під цим оглядом становить, сказати б, архетипальний взірець чуда: по-перше, він дає ідею спільноти як колективної особистости, розгорнуту в цілком посейбічній конкретиці її історичного існування, по-друге, він «підкоряє» цій ідеї авторове життя в його безпосередньому становленні, організовує й вивіряє його нею, і нарешті, по-третє, сам предметно об'єктивується в шеллінґівського «абсолютного індивіда» — у художній твір (книгу чи збір книг, що складає внутрішню цілість), за своєю словесною вираженістю рівновеликий багатоплановості збагнутої й біографічно прожитої автором ідеї, тобто цей третій, єдино приступний нашому наочному сприйняттю, шар авторського міфа органічно синтезує в собі два попередні, а відтак і аналізуватися повинен у нерозривній із ними єдності.

Тепер, у світлі сказаного, зрозумілою стає й інша інтуїтивно-самоочевидна обставина, якої не обійти жодному шевченкознавцеві, хоч би якими методологічними засадами він керувався: а саме, що в пантеоні українських мислителів Шевченко посідає місце осібне й виняткове — настільки виняткове, що духовна історія України від часу його появи й дотепер розгортається, необхідно співвідносячись із ним (і самовизначаючись щодо нього) як із своєрідним абсолютом — символічно персоніфікованою, втіленою єдністю сутности й існування в межах національного світу: абсолют можна дискутувати, але його не можна обійти (драгоманівське «„Кобзар“ є річ пережита», Семенкове, сорок років по тому, — «Я палю свій „Кобзар“», — вже імпліцитно, у згорнутому вигляді, маніфестували певну світоглядову залежність, детермінованість тим самим «Кобзарем», від якого тим більше кортіло «звільнитись»). Відтак усяке пізнання Шевченка виявляється, ео ipso, національним самопізнанням, — думка І. Дзюби, що «Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе»[49], справедлива і в зворотному напрямі: що глибше осягаємо ідейний зміст Шевченкової спадщини, то ближче підступаємося до тих світоглядових засад, котрі в цілості української культури донині спрацьовують як етно-диференціюючі.

Філософське шевченкознавство — дисципліна, як уже зазначалося вище, відносно молода, ледве що двадцятилітня, — таким чином, закономірно опиняється в руслі ширшої інтелектуальної течії — філософії української ідеї. А це, своєю чергою, означає, що історію ідеологічного, «функціонального» шевченкознавства не випадає скинути з рахунку яко породжений карколомністю політичних колізій теоретичний курйоз (котрим воно, з позиції «чистої» гносеологічної свідомости, якщо така взагалі існує, нерідко виглядає), — вже хоча б тому, що фальсифікації певної ідеї також належать до її історії, а отже, можуть бути спрогнозовані виходячи з її внутрішньої логіки… На наш погляд, тільки розуміння створеного Шевченком міфа як авторського здатне забезпечити справді синтетичний підхід як до самого предмета, такого трудновловного й незмінно вислизаючого крізь вічка категоріальної сітки вузькоспеціальних дисциплін, так і до історії пізнання цього предмета — коли міф, через синтезовану ним національну культуру, береться пізнавати сам себе, підноситися до рефлексії над самим собою. Українське шевченкознавство, тобто шевченкознавство, яке розвивається зсередини тієї культури, для котрої Шевченків міф залишається абсолютом, об'єктивно є, хай хоч як іронічно це звучить, самопізнанням міфа — незалежно від того, який науковий інструментарій при цьому експлуатується.

Звідси, між іншим, та невитравна понятійна «нестрогість», наліт ірраціонального послідку, котрим позначені і найбільш новаторські праці нового філософського шевченкознавства (наприклад, у Л. Плюща — надмірне захоплення формалістичними методами, те, що Ю. Шевельов несхвально називає «чаромутійством», у Б. Рубчака — нахил до суто есеїстичного, що парадоксальним чином виявляється й найадекватнішим предметові, портретування Шевченкових, закодованих у тексті, «масок»), — і звідси ж невдачі в застосуванні до «Кобзаря» традиційних «сцієнтистських» методик аналізу літературного тексту (наприклад, у загалом цікавій спробі І. Фізера вичленувати скільки-небудь системний філософський світогляд Шевченка, — спробі, у висліді якої вчений, покружлявши ним самим окресленою площиною, доходить висновку, що від нього радше належало б відштовхнутися, аніж ним замикатися: «У літературній спадщині Шевченка немає філософії як систематичного дослідження метафізичних, історіософічних, етичних та естетичних проблем»[50], quod erat demonstrandum, — висновку, про який навряд чи варт було спеціально виряджатися в інтелектуальну експедицію): міф опирається будь-якому дробленню, розчленуванню, частковому, диференціюючому підходові. Тільки інтегральний, міждисциплінарний підхід сміє претендувати на те, аби осягнути його в його цілості (що й довів Л. Плющ — розглянувши «Москалеву криницю» крізь п'ятірну «пару окулярів» — юнґівських, леві-стросівських, бахтінських, лотманівських і топоровсько-івановських, і, особливо наочно, Б. Рубчак — навпереміну граючи то екзистенціалістськими, то феноменологічними, то герменевтичними, то «новокритичними» «інструментами» і в такий спосіб немовби імітуючи, відтворюючи власну Шевченкову «зміну масок», мерехтливу множинність внутрішньоміфових «точок зору»[51], отже, рухаючись думкою вздовж предмета, не «зупиняючи», цебто не умертвляючи його).

Властиво, праці Л. Плюща і Б. Рубчака вже вторували шлях до системного аналізу «Кобзаря» як авторського міфа, — поетична спадщина Шевченка береться в них, сказати б, у зворотній перспективі: як зліпок із духовної біографії автора (і тому вивчається в єдності з усім корпусом Шевченкових текстів, з листами й російською прозою включно[52]), сама ж біографія, життєвий шлях Шевченка як особистости, бувши своєрідною проекцією шляху духовного[53], відкриває, своєю чергою, наступний, ширший план універсального філософсько-культурного значення (для Л. Плюща це християнська сотеріологічна парадиґма, історія спасіння душі через очищення її в горнилі страждань, для Б. Рубчака національна доля, змодельована засобом індивідуальної). Тобто враховуються всі три виявлені нами шари авторського міфа: 1) ідея спільноти 2) як ідея авторового життя, 3) об'єктивована в художньому тексті.

Тому цим дослідникам вдалося уникнути ще одного серйозного методологічного прорахунку, якого, вважаємо, припустився у своїй студії Г. Грабович — та й не міг не припуститися, скоро взявся відсікти міф України, створений Шевченком, від міфа його життя, словесний — від загальнокультурного як буцімто національної недуги: маємо на увазі висунуту Г. Грабовичем тезу про Шевченків «дуалізм», підозріло близьке до клінічного «роздвоєння» його особистости на «пристосовану» (столичного, кар'єрно вельми успішного імперського інтеліґента середини XIX століття) і «непристосовану» (вічного вигнанця, соціального аутсайдера з колонізованої імперської окраїни), або, грубо кажучи, «імперську» і «українську», свідому (сформовану приналежною освітою й петербурзьким вишколом) і підсвідому, чи навіть «колективно-підсвідому» (уґрунтовану на спогадах дитинства та ранньої юности), словом — огрубляючи ще дужче, цілком уже «під Фройда», — на українське «Я» та імперське «Воно».

Вважаючи, ніби «цей дуалізм, чи опозиція, ґрунтується на двох дуже різних сприйняттях і визначеннях поетом себе самого, а також на цілком відмінних (курсив наш. — О. З.) інтелектуальних і емоційних формах вираження»[54], Грабович, задля стрункости концепції, відповідно без жалю дихотомізує й цілу Шевченкову літературну спадщину, благо її білінґуальність мовби й сама нав'язує природну демаркаційну лінію: по боці «Я» опиняється українська поезія (тільки в ній, на думку дослідника, «душа Шевченка резонує влад із „національною душею“»[55]), по боці «Воно» — російська проза, щоденник, листи (незрозуміло, чи й україномовні також?), словом, усе, з чого знати, що Шевченко «так чи інакше (а цікаво б уточнити, як! — О. З.) послуговується цивілізованими, прогресивними цінностями даного суспільства»[56]. Критерій, як бачимо, достатньо плиткий, заки не обумовлено, що саме вважати за «цивілізовані, прогресивні цінності» тогочасного російського суспільства: чейже не відомості з гальванопластики або олівці фабрики Фабера, про які Шевченко так настійно просить друзів у листах із заслання та які, справді, у його українській поезії не знаходять жодного відбитку, — втім, либонь, і не притаманну тому новозародженому суспільному прошаркові, до якого Шевченко належав (імперській інтеліґенції, спершу переважно дворянській, а відтак і різночинській), систему норм і настанов на соціально прийнятне й соціально престижне (бо ж і «Журнал», і листи, і, особливо, спогади сучасників одностайно й недвозначно засвідчують, що такими «цивілізованими цінностями», для багатьох людей його кола гедоністичними, ба й вітальними, Шевченко якраз не «послуговувався» — у тому розумінні, що не сприймав їх за цінності: ані його без перебільшення оглушливий світський успіх — спочатку в Петербурзі, а відтак і в Україні[57], — ні успіхи в жінок, ніщо що з того, що, згідно з усталеною в цьому середовищі звичаєво-ціннісною шкалою, мало б, як говорив, остерігаючи закохану в Шевченка екзальтовану княжну В. М. Рєпніну, О. В. Капніст[58], «запаморочити голову» молодому парвеню, зненацька одним махом перенесеному з найнижчого на найвищі щаблі суспільної ієрархії, не набуло для поета тієї суб'єктивної значущости, яка тільки й робить подію фактом духовної біографії. Вже повернувшись із заслання, у той короткий період, коли, за саркастичним визначенням Б. Рубчака, «Шевченко майже безупинно бігає по обідах та вечерях»[59], він заносить до свого щоденника прикметний запис: «Боюся, как бы мне не сделаться модной фигурой в Питере. А на то похоже» (від 30 березня 1858 p.), — і це свідоме, програмове внутрішнє протистояння скороминущим вартостям, цілком у дусі сковородинівської «втечі од світу» (з тією різницею, що у Сковороди асоціальність була також і «зовнішньою»), дає поважну підставу щонайменше засумніватися в автентичності Шевченкової «пристосованости»[60]. Ну а якщо мати на увазі цінності духовні — те, що сучасний дослідник В. Малахов іменує «фундаментальними цінностями культури» як сфери специфічно-людської самореалізації[61], — то тут і зовсім годі віднайти якусь різницю між російськими й українськими писаннями: під оглядом сенсожиттєвих ціннісних орієнтацій єдність Шевченкової особистости, відбита в повному корпусі його текстів — точніше, у наскрізному, крос-темпоральному, крос-жанровому і навіть крос-лінґвістичному Шевченковому тексті — справді вражаюча, не можна не погодитися з Є. Маланюком — «і свідомість його, і його творчість являють рідкий в історії культури приклад органічного, суцільного зростання особистости й її світогляду — вверх»[62].

Шевченків міф як духовний розкол: Україна versus імперія.

Чи є наратор «Кобзаря» петербурзьким інтеліґентом? — До питання про український дуалізм. — Шевченко як перший український національний інтеліґент: самовизначення щодо літературних попередників, настанова на культурну емансипацію, нова парадиґма співжиття з імперією. — «Кобзар» — книга полемічна. — Опозиція «Україна — Росія»: міфолоґема «двох сіл». — «Художник» і «Петербурзький текст російської літератури»: проблема страждання — мазохізм чи потреба істини? — Естетика демонічного: Петербург у Міцкевича, Пушкіна і Шевченка. «Комедія» як кінець «Петербурзького тексту». — Український чорт і проблема Гоголя. — «Сон»: антисвіт в антитексті. — Град Сатани проти Граду Божого (вісь «Петербург—Київ»). Братство і упиризм як дві форми кровного зв'язку (Україна і Росія). — В обороні Шевченкового «інтернаціоналізму»: підлеглість національного етичному. — Метафізичний гріх Росії — неситість — і його оприсутнення в соціальній структурі імперії. — Цар — культурний антигерой. — Знову про «шашелі», або «малоросійське дворянство» в українській духовно-культурній історії: система вартостей і її фатальність. — Соціально-революційний смисл Шевченкового міфа: від Малоросії до України.

А одначе Г. Грабович не перший, для кого розкол Шевченкового життя на видимість і сутність склав неподоланну теоретичну проблему. Першим був К. Чуковський, так само петербурзький інтеліґент, хоч і з іншої епохи, і до логіки його думки варт приглянутися пильніше — не лише тому, що вона майже без змін дублюється Грабовичем, геть і з тією самою остаточною «похибкою зору» стосовно представленого в «Кобзарі» художнього світу, що в ньому, вважав К. Чуковський, Шевченко цілком скидає своє петербурзьке «Я» й перетворюється на якого-небудь «дніпровського Остапа, Максима чи Ярему» (за Грабовичем, втілює нативістську модель ідеальної спільноти). Наскільки оманливе таке перетворення, наразі говорити не будемо, нас-бо значно більше цікавить те, чого і К. Чуковський, і Г. Грабович не потрапили в Шевченкові сприйняти (і оцінити!) і повз що з подивугідною незворушністю проходило кілька поколінь шевченкознавців: «Шевченко живе в Петербурзі шістнадцять років, на Васильєвському острові, він до шпіку кісток петербуржець, але де в його „Кобзарі“ цей Васильєвський острів? — де ж він хоч у найдрібнішій рисі психології? Де в „Кобзарі“ Брюллов, де Академія мистецтв? Шевченко може прожити з Брюлловим десятки років, побожно до нього ставитись, наслідувати його всіляко в малярстві, в убранні, в зачісці, балакати з ним про Дюрера, Ґвідо Рені, Тенірса, але ось він узявся за перо, і де ти тоді, Брюллов! Де тоді ресторан Юрґенса, де Ізлер, Александрінський театр, і Каратиґін, і „Северная Пчела“, і „Золотой Якорь“, і Ніколай Полевой, і граф Яків де Бальмен, і Даль, і Перовський, і Плетньов, і „расстєгаї“, і Адольфінка?»[63] — словом, усі «цивілізовані, прогресивні цінності», без яких годі уявити собі світ петербурзького інтеліґента 40-х років XIX століття, надто коли цей інтеліґент, як твердо знаємо з документів, належав до столичної артистичної «сметанки», до того ж і сам залишив (у російській повісті «Художник», точніше, включених до неї автобіографічних — навіть зі збереженням імен! — петербурзьких листах протаґоніста) сливе що археографічно докладний звіт про пору власного «хвацького студентства»?

К. Чуковський, сам бувши письменником, розв'язує цю проблему чисто художнім прийомом — аналогією з російським танком Наташі Ростової, котра, відчувши в перших звуках народної музики автентичну етнокультурну стихію, вмент позбулася своєї інокультурної, сформованої вихованням «персони»; Г. Грабович вдається до психоаналітичної інтерпретації, протиставляючи в структурі Шевченкової особистости світ дитинства — світові дорослому. Проблема погодження в Шевченкові, висловлюючись термінологією М. Бубера[64], світу «зовнішнього» («сприйнять і впливів», тобто, насамперед, накинутої ззовні й абсорбуючої, через освіту, соціально-культурної системности, вкупі з мовою, яка цю системність у- та о-свідомлює, — російською) й світу «субстанційного», того, що проявляється в духовному онтоґенезі через усвідомлення людиною свого родоводу, спільности крови як гаранта часотривкости індивідуального буття поза його фізичними межами, справді ненадумана — але проблема ця аж ніяк не спеціально Шевченкова. Це — класична для новітньої доби (і двадцятим століттям не знята!) проблема українського дуалізму, вимушеного й неуникненного для всякого внесамостійненого народу неспівпадання його фактичного історичного буття, опанованого колонізатором, з буттям самісним, сказати б, «інфраісторичним» (котре зазвичай випродуковує «альтернативну» історію цього народу — духовну, яка й стає предметним аналогом його тожсамости).

На індивідному рівні таке роздвоєння — що дається взнаки негайно, тільки-но індивід покидає замкнений етнокультурний мікрокосм патріархального села (бо ж саме це останнє, яко сутий консервант традиції, несе на собі головний тягар етнозахисної функції) й інтеґрується в соціальні структури неіманентного йому «зовнішнього» світу (через освіту, військо і т. д.), — виступає як драма екзистенційного вибору (не просто між правним «чужим» та безправним «своїм», а — між двома культурами в собі самому, з яких одна тлумить іншу). Власне в горнилі цієї драми відбувалося становлення нашої національної інтеліґенції в XIX столітті, як у підросійській, так і в галицькій, «австрійській» Україні[65], — відбувалося за моделлю, вперше заданою (і здійсненою!) Шевченком: тільки його можемо з повною підставою вважати першим національним інтеліґентом, отже, таким, що виразно усвідомлює репрезентативність своєї діяльности щодо окремої й самодостатньої національної спільноти. Попереднє покоління творців нової української культури, соціально й світоглядово — типових представників «малоросійського дворянства», цих gente Ukraini, natione Russi, — такої свідомости не мало, і Шевченко, об'єктивно виступивши на літературному терені як спадкоємець їхньої традиції і навіть — з позірною поштивістю — заманіфестувавши своє спадкоємство в ранніх віршах, звернених до І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка (де першого величає «батьком», а другого «батьком отаманом»), тим не менше, як незаперечно довів Ю. Шевельов, від самого початку їм обом різко й недвозначно протиставився[66], і то саме по лінії сходження-розходження з російсько-імперським культурним каноном: вірш «На вічну пам'ять Котляревському» є фактичною мовно-стильовою антитезою не тільки «Енеїді», а й цілому феномену «котляревщини» з її нарочито «зниженою» наративною маскою (маскою, мовлячи за Єфремовим, «грубого варнякання»), перетвореною в колоніальному контексті на «розпізнавчий знак» автентичного українства[67], а звернення до Основ'яненка містить майже відкриту ідейну полеміку з адресатом (безпосередню — з опублікованим в «Отечественных записках» Квітчиним «вірнопідданчим» нарисом «Головатий», опосередковану — з цілою, сказати б, творчою програмою «батька отамана», котрому «літературне дитя» de facto з усією серйозністю докоряє за змарновані — дарма що вбезпечені тамтого авторитетною позицією — можливості висловити правду української історії так, «щоб нехотя / На ввесь світ почули»). Себто в обох випадках має рацію Ю. Шевельов, «попри всю пошану — це нищівна критика й заперечення»[68], а вже про пору  найвищої творчої зрілости годі й казати: у 1847 p., готуючи до друку нове видання «Кобзаря», Шевченко подає, у згорнутому вигляді, теоретичне обґрунтування української літератури як національної в широкому контексті, від слов'ян до шотландців, і під цим оглядом нещадно ревізує всю наявну спадщину, головну проблему якої вбачає власне в тому, що можемо нині назвати роздвоєнням, — у відчуженні від автентичної етнокультури. Тому «Енеїда» визначається як «сміховина на московський шталт», Г. Квітці-Основ'яненкові й С. Гулаку-Артемовському закидається недостатня увага до мови, спричинена «мерзенним і богупротивним панством», отже, внутрішньою інокультурністю, та й Сковорода не витримує тесту на «українського Бернса», бо його «збила з пливу латинь, а потім московщина», — сучасників же закликається «на москалів не вважати»: «нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми — по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди»[69].

 Маємо тут справу не просто з нативістичним інстинктом «свого» й «чужого», який відзначає у Шевченка Г. Грабович (на рівні інстинкту таке розмежування мало місце не тільки в Котляревського чи Гулака-Артемовського, а навіть і в Гоголя), — а з цілком послідовною й конструктивною світоглядовою настановою на розмежування: із зачатковою програмою розбудови національної культури як духовного кореляту спільноти. Тільки крізь призму цієї настанови можна по-справжньому оцінити поетову «пристосованість», оте «петербурзтво до шпіку кісток», що його україномовна стихія «Кобзаря», на гадку тих дослідників, які виявили достатньо проникливости, аби взагалі застановитись над цим питанням, начебто відторгає, як чужорідну тканину. А тимчасом це неправда. Петербург повсякчас присутній у «Кобзарі», і явно, і неявно — інша справа, що це не зовсім той «Петербург», який ліг в основу так званого «Петербурзького тексту російської літератури»[70], тим-то К. Чуковський, законне дитя її Срібного Віку, й не зумів його завважити, розглядаючи Шевченка на неіманентних йому, з іншої національної традиції запозичених підставах, — і фактично те саме робить Г. Грабович, поміщаючи його всередину цим разом вже американської системи вартостей (якщо виходець з «низів» спромагається на «повний життєвий успіх», і «все це не знайшло відображення в поезії»[71] й не зробило його щасливим, то причину треба шукати в травмі дитинства).

Іронія в тому, що схожою логікою керувався й Микола І, виносячи Шевченкові свій славнозвісний розгніваний вердикт, і Олександр II, відмовляючи йому в амністії: талановитий кріпак, викуплений на волю «щедротами августейшей фамилии, пожаловавшей за него помещику… 2500 руб. ассигнациями», замість сповідувати до імператорської родини трепетну вдячність, доходить «до такой наглости… и такой неблагодарности», що забуває в монархові «и августейшем семействе… благотворителей, столь нежно поступивших»[72] з ним, та береться писати антимонархічні вірші, отже, діє всупереч сподіваному нормативу… З листів і щоденника бачимо, що Шевченко дійсно-таки ніколи не ставив свій викуп з кріпацтва в будь-яку морально-психологічну залежність від асиґнованих царською родиною двох з половиною тисяч, — своїми справжніми доброчинцями він вважав К. Брюллова, котрого всюди йменує не інакше як «великим», В. Жуковського, якому присвятив «Катерину» «на память 22 апреля 1838 года» (день викупу); сімейство гр. Ф. Толстого, віце-президента Академії мистецтв, що виклопотало йому визвіл із заслання, для нього незмінно — «святі заступники», до друзів, що підтримують його в Новопетровському укріпленні листами й грішми, він раз у раз адресує в щоденнику палкі подячні молитви, — але все то люди, так чи інакше близькі йому по духу, імператорське ж доброчинство для Шевченка не більш ніж «нелепая басня», котра йому «не дешево обошлась» (запис у «Журналі» від 19 червня 1857 p.), — образно мовлячи, Шевченка викупили, але не купили: система його ціннісних орієнтацій «не затемнялась» особистими злетами й падіннями, і, у ширшому історичному контексті беручи, цим упроваджувалася в культуру радикально нова парадиґма співжиття українського індивіда з імперією — на засадах виключно міжлюдськи-приватних, тобто позаінституційних зв'язків, коли всі без винятку соціальні інституції імперії, від монарха (бо монарх — саме інституція, а не особа) до війська, церкви і навіть школи[73], розцінюються як «злоначинающі». Зайве доводити, наскільки незвичним був такий непримиренний антагонізм для тодішньої української еліти з її глибоко вкоріненою традицією служби сюзеренові та відповідним наскрізним сервілізмом[74], — не то покоління Квітки й Котляревського, а навіть П. Куліш виявився невільним від неї, погодившись після розгрому польського повстання 1863 р. стати в Польщі на урядову посаду — провідником русифікаторської політики режиму, а про інших Шевченкових сучасників годі й казати: роль «малоросійського поета» як своєрідного блазня-трикстера була в тогочасній російській культурі складена, розучена й вельми успішно грана, геть і в придворному варіанті (в особі такого собі Ф. Карпенка, до речі, улюбленця Миколи І), тож та обставина, що Шевченко, якому, у разі він прийняв би цю роль, відкривалась перспектива блискучої літературно-мистецької кар'єри, чи, за його власною іронічною оцінкою (у вступі до «Гайдамаків»), «шився теплий кожух», від ролі й «кожуха» категорично відмовився, закономірно викликала обурення не лише монархів, а й російських інтелектуалів типу В. Бєлінського.

Як бачимо, от уже півтора століття Шевченка судять за чужими йому критеріями, тимчасом як він, строго згідно з кантівською дефініцією ґенія, задав свої власні, і то в масштабах цілої культури, так що в шевченкознавстві більше, ніж деінде, методологічно виправданою видається єдино практика герменевтичного підходу — реставрація того, що, за В. Дільтеєм, можна б назвати «життєвою єдністю» Шевченка.

«Інтериоризовувати» за митця фактичну, побутову сторону його існування (наприклад, з того, що відвідував славетних куртизанок і їв у модних ресторанах «расстєґаї», висновувати його психологічну включеність у «діонісійську», гедоністичну дворянську субкультуру, так суґестивно зміфологізовану Пушкіним у багатьох «петербурзьких» текстах, починаючи від славетного фраґмента «Люблю…» у вступі до «Мідного Вершника»[75]) — то взагалі заняття невдячне, а у випадку Шевченка й поготів. Є рація дослухатися тут до власних митецьких свідчень: «Що таке зовнішня подія? Або вона до мене доходить, тоді вона внутрішня. Або вона до мене не доходить (як шум, котрого не чую), тоді її просто нема, точніше, мене в ній нема, як я поза нею, так вона ззовні мене. Чисто-зовнішня подія — моя відсутність»[76]. Шевченко ж не просто «відсутній» у більшості подій тодішнього петербурзького життя, котрі для його російського оточення могли бути сенсожиттєвими, — він перебуває в ненастанній внутрішній полеміці з ними, вилущуючи їх із того ціннісного контексту, з яким вони ґенетично зрощені, і транспонуючи, переводячи їх у інший оцінно-смисловий ряд, отже, буквально перекладаючи реалії російської культури на систему тут-таки, синхронно й витворюваних (ним самим!) українських культурних кодів. Без перебільшення можна твердити, що «Кобзар» є наскрізно полемічна книга — так само, як і «Журнал», і російські повісті, і навзагал усі Шевченкові тексти, чи, точніше б сказати, увесь Шевченків текст. На його внутрішню поліфонічність, діа- і полілогічність, у бахтінсько-буберівському сенсі, вже звернув увагу Л. Плющ[77], Б. Рубчак пов'язав її з психологічним «комплексом еміґранта»[78], а І. Дзюба розглянув деякі аспекти Шевченкової полеміки з імперською ідеологією[79], проте в цілому російська імперська культура як «вічний третій» поетового діалогу з читачем (читачем не конче конкретним, радше «провіденційним», отже, і власним alter ego), як постійний опонент, укритий в підтексті й тільки доривчо (головно тоді, коли заходить на українську «територію», беручись виставляти оцінки українським реаліям) виринаючий на яв із власною реплікою (як у вже згадуваному вступі до «Гайдамаків», або в «Холодному Яру», де просто в текст введено гнівну філіппіку на адресу «ледачого ледаща» Скальковського, що «Гонту зневажає», чи то в передмові до неопублікованого «Кобзаря» 1847 р. з її саркастичною «критикою критичних критиків», котрі «кричать о единой славянской литературе, а не хотять і заглянуть, що робиться у слов'ян»[80]), — як опонент, що його Шевченко повсякчас «держить в умі», що йому свідомо й підсвідомо протиставляється, словом, російська імперська культура як член наскрізної для Шевченкового міфа бінарної опозиції «Україна—імперія» — досі не стала предметом системного дослідження.

А тимчасом з погляду внутрішньої структури міфа зазначена опозиція є не менш фундаментальною, ніж запропонована Грабовичем «ідеальна спільнота — суспільна структура», і далеко не зводиться (як то може видатися на позір) до цієї останньої. Наразі, здається, тільки Ю. Шевельовим завважено було, що Україна і Росія протистоять собі навзаєм у Шевченка як «денний» і «нічний» пейзажі, як погідне, сонячне літо — і ніч «туманів і хуртовин, мряки й примарних вогників, що виринають із тьми, нізвідки, мов очі Сатани»[81]. Шевченко от власне що відділяє світло від тьми, називаючи світло днем, а темряву ніччю, — реґенерує з імперського хаосу український космос, причому не тільки в українській поезії, а й у тій прозі, котра Грабовичеві бачиться «пристосованою», приміром, у щоденнику: «Великороссийская деревня — это, как выразился Гоголь, наваленные кучи серых бревен с черными отверстиями вместо окон, вечная грязь, вечная зима! Нигде прутика зеленого не увидишь… В Малороссии совсем не то. Там деревня и даже город укрыли свои белые приветливые хаты в тени черешневих и вишневих садов („в тени садов“ іманентно передбачає „вічне літо“. — О. З.). Там бедний неулыбающийся мужик окутал себя великолепною, вечно-улыбающейся природою…» (від 14 липня 1857 p.; курсив наш. — О. З.). Головна опозиція «Великоросія—Малоросія», розгортаючись шерегом підрядних — «чорно / сіре—біле», «бруд—пишнота („великолепие“)», «хаос („наваленные кучи“)—упорядкованість („окутал себя“)», «вічна зима—вічне літо», — таким чином непомітно переростає з культурної в природну: космічну.

Ще наочніше подано її в повісті «Близнецы» — уміщеною вже і в тому самому географічному середовищі, серед оренбурзьких степів, де сусідують російське й українське поселення: у першому — пустка без рослинности, «дома да ворота», «из дверей пахнуло… тухлятиной», жінка «удивительно заспанная и грязная, несмотря на день воскресный», жодних харчів, навіть риби з річки, «нетути», бо й цибулю селяни «из городу покупають», — натомість образ «малороссийской слободы» («те же вербы зеленые, и те же беленькие в зелени хаты, и та же девочка в плахте и полевых цветах гонит корову») вибудувано, по контрасту до російської, як суцільну ідилічну у-топію (слобода й зветься «Острівною»!), чи, радше, а-топію, скоро йдеться про топос «рухомий», переміщуваний у просторі вкупі з його автохтонами на будь-яку широту в незмінному вигляді, — справді-таки своєрідний блукаючий острів: тут і гостинна («біленька»!) хата, і мила родина (NB: у російському селі дітей чомусь не було!), і традиційна чесна беседа з доброю вечерею, і на прощання від господині «в складне на дорогу пара цыплят жареных, 10 яиц и столько же свежепросольных огурцов». При всій позірній реалістичності, а подеколи (у «російській» частині) навіть натуралістичності цих «подорожніх нотаток» (хто з українців і сьогодні, наприкінці XX століття, коли етнічна еміґрація сягнула без перебільшення екуменічних масштабів, не чув, бодай в усному переказі, подібної «повісти про два села», що перейшла вже ледь не в розряд національно-тожсамісних міфів!), неважко реставрувати покладену в їх основу суто міфологічну, а точніше — казкову структуру: в обох випадках дорога приводить героя до «хатки яги», причому ця остання, як довів свого часу В. Я. Пропп, є образ амбівалентний — бувши матрілінеарним тотемним предком на сторожі «тридесятого царства»-тогосвіття, тобто, по суті, вартівницею роду, вона може обертатись або ягою-пожирателькою, або ягою-дарівницею[82], і власне ці два лики символічної «родоначальниці», а через них і два антагоністичні світи-«засвіти» демонструє Шевченкова «повість про два села», — либонь, таки перша в цьому жанрі. Тут російська «яга» («заспанная грязная молодка»), без сумніву, «пожирателька», на що недвозначно вказує її постійна, під час діалогу з мандрівником, робота щелепами (вона лузає гарбузове насіння), — і це, завважмо, при цілковитому бракові будь-яких харчових запасів (усе пожерто?), ба більше — демонстративному відмежуванні від усіх процесів, пов'язаних із приготуванням їжі («Да рази я стряпка какая?», «Мы ефтим не занимаемся» тощо), — додавши сюди запах «тухлятини» — виразну алюзію до мертвятини — та недодержання Божого свята — неділі, — можна припустити, що «яга» охороняє вхід до вельми своєрідної версії земного аду: хаотичного, роз-упорядкованого, ввергнутого, шляхом розпаду, у знебожений стан світу не-буття в геґелівському сенсі, тобто, дослівно, ніщоти (невипадково впродовж розмови погляд «яги» звернений у порожнечу: «смотрела… или, лучше сказать, ни на что не смотрела» [курсив наш. — О. З.]). В Острівній-утопії ж, навпаки, маємо в особі господині «ягу»-дарівницю, покликану символічно «переродити» / «перенародити» героя, ввести його «в інший світ», що вона і вчиняє — нагодувавши: щойно тут розкривається обрядово-магічне значення в цілому уривку страви — як і належиться за міфічним каноном, її споживання «отверзає уста» для мови («спершу треба їсти, а щойно потім можна говорити»[83]), тобто смисл героєвої гостини не просто в тому, що він, по-фольклорному мовлячи, «наївся, напився, ще й по ріллі покотився», а — що «впервые в Оренбургском крае отвел свою душу родною беседою», повернувся до слова, яке було на початку його земного існування (земного кола душі), отже, від-родився (душею ж таки), на знак чого й дістав на ранок від «яги» в дар — десяток яєць (NB: підкреслено, що господиня спеціально ходила їх позичати, — хоч, якщо міркувати за логікою художньо-реалістичною, жодної практичної потреби в цьому не було: для звичайного, «несимволічного» підобідку в дорогу цілком стало б і наявних удома харчів). Подібно як рідне слово означило першопочаток, знову ж по-геґелівському сказавши, індивідуального духа, так яйце, у пізній українській обрядовості — великодній символ воскресіння, а в ранішій — світобудови взагалі («яйце-райце»)[84], знаменує собою початок духа світового, і, таким чином, з українського «тридесятого царства» герой повертається воістину «ініційованим» — посвяченим у головну таїну буття. Опозиція Росії й України як, висловлюючись дискурсом 1990-х, «сутичка цивілізацій», антаґоністичних одна одній ґенетично, на рівні архаїчно-первісного побуту, як протистояння хаосу й космосу, очевидна. (Є тут, поза сумнівом, і відгомін того, що згодом Д. Мережковський у збірці «Хвора Росія» назве, підсумовуючи добу якраз миколаївського царювання, «вічною війною Росії з Європою — космічного заду з людським обличчям»[85], — кому як кому, а Шевченкові цей «свинський», «скотинячий» лик Росії відкрився задовго перед тим, як його завважили російські декаденти.).

Втім, якщо образ російської «глибинки» і в російській літературі того часу, крім хіба відверто слов'янофільської, був не менш невтішним, то з образом Петербурга справа куди складніша, і варт придивитися до нього пильніше. Ключ до Шевченкового «Петербурга», точніше, до «перекодування» вже-готового, канонізованого російською культурою (і в основному збереженого в ній ненарушальним аж до 20-х років XX століття) «Петербурга» на Шевченків знаходимо в тому самому «Художнику», де якраз незліченні деталі петербурзького побуту задокументовано з усією сумлінністю ностальґуючого засланця (от уже справді, за обіговою формулкою В. Бєлінського, «энциклопедия русской жизни», — чи не менш інформаційно насичена, ніж «Євгеній Онєгін»!). Протаґоніст повісти, авторський alter ego, котрий справно сповняє столичний богемний ритуал — обідаючи у m-me Юрґенс, чаюючи по безсонній ночі в «Золотому Якорі», відвідуючи, крім малярських майстерень (де огляд нових робіт та ескізів, яко процедура не лише робоча, а й гедоністична, неодмінно супроводжується пляшкою «лакріма-крісті»), також театри й маскаради (пасажі про Тальйоні та повсюдну «качучеманію» за жанром могли б видатися сливе «пушкінськими» — коли б зацитовані в одному з героєвих листів італійські враження Штернберґа від качучі автентичної, народної не касували цілковито естетичної чинности петербурзьких захватів над «копиею с копии с того оригинала», який можна бачити «бесплатно на римской улице», — так, через підстановку інокультурного контексту, здійснюється Шевченком своєрідна «деканонізація» смаків російської столичної публіки, їх осмішнення й пониження кудись до рівня тих провінційних салонів, де панянки виспівували під гітару який-небудь, злостиво пародійований Шевченком у товаристві[86], «Черный цвет, мрачный цвет»: поворот думки, погодьмося, радше «чаадаєвський», ніж «пушкінський»), — одне слово, бавлячись у повній згоді з тезою, що «лучшая школа для художника — таверна», і при всьому тому з настійністю, здатною викликати підозру не лише в психоаналітика, знай правлячи про своє безмірне щастя, цей новопосвячений «петербуржець до шпіку кісток» нарешті (перед тим, як фатальним чином зламати собі так чудесно заповіджену, було, біографію) освідчує правдивий психологічний модус свого позірного «гедонізму»: «О, Боже мой, Боже мой! я так счастлив, так беспредельно счастлив, что мне кажется, я задохнуся от этой полноты счастия, задохнуся и умру. Мне непременно нужно хоть какое-нибудь горе (курсив наш. — О. З.), хоть ничтожное, а то, сами посудите, что бы я ни задумал, чего бы я ни пожелал, мне все удается».

Не поспішаймо скваліфікувати це зізнання як об'яв прихованого Шевченкового мазохізму[87] (а відтак, ео ipso, і мазохізму «запрограмованої» Шевченком на довгі десятиліття національної культури — від Лесиної Кассандри, котра саме тим дратує готових сліпо втішатися біжучим моментом співвітчизників, що «завжди чує горе, бачить горе, / а показать не вміє», аж до перестарілого, часами сливе комічного, культу страждання в культурі «шістдесятників», де простим радощам життя у вигляді «пледів, торшерів, борщів та варення» якнайповажніше протиставлялося «варення з горя і варення з вір» [М. Вінграновський, «Учора ще я в цьому колі жив…»]). Ця «потреба горя» має, як філософсько-культурна проблема, два виміри (нас, зрозуміло, не обходить тут ні вищезазначений психологічний, ні тим більше суто медичний її аспект, пов'язаний із теорією стресів та фізіологічним обґрунтуванням життєвої доконечности неґативних емоцій).

Вимір перший, культурно-історичний, виводить на тему пізньоромантичного метафізичного бунтарства — в істоті, богоборства, адже гостра невдоволеність гладеньким та безперешкодним плином життя (коли «чего бы я ни пожелал, мне все удается») є не що інше, як — в античних термінах висловлюючись — спірка з богами, для досекулярних, у тому числі й народних, культур (між іншим, і української також) однозначно одіозна: у тому-бо світі в індивіда значно менше ступенів свободи, і, відповідно, скоро тільки боги ласкаві й зірки сприяють, для «страху бути вдоволеним» (саме так пояснює Ж. Батай аналогічний «настирливий потяг до невдач» не набагато молодшого французького сучасника Шевченка — Шарля Бодлера[88]) елементарно не залишається місця — справжній, «не вдаваний» «дніпровський Остап, Максим чи Ярема» його просто не зрозумів би або ж резонно розцінив таку невдоволеність як грубу невдячність, гідну метафізичної ж таки покари. У цьому пункті Шевченків безіменний герой значно більше поет, і то саме поет свого часу, аніж «художник». Існує, проте, другий, для нас куди цікавіший, бо вже суто вкраїнський, вимір проблеми, який можемо умовно назвати полемічним. Річ у тім, що трагічна доля героя, — ніяк, на відміну від авторової, не пов'язана з його українством (про це останнє сам герой згадує лиш доривчо, до решти абсорбований у своє петербурзьке середовище, тож повість можемо вважати хіба чисто «петербурзькою»), — у строгому сенсі не виявляється результатом його вольового вибору, він її собі «не напитав», ані не витворив зі «страху перед щастям», бо не з самого ж християнського милосердя одружився зі знечещеною Пашею, а таки з кохання, почуття, як відомо, вельми «мусового», здатного підбити під себе цілу мотиваційну сферу особистости до останку. У цієї долі, коли взяти її в контексті неперервної тяглости Шевченкового тексту, функція, схоже, інша, ближча до, сказати б, інструментальної: вона, героєва доля, у найнаочніший можливий спосіб виводить на яв не що інше, як облудність, підступну (воістину — «болотяну»!) оманливість «веселого» Петербурга, мовби ґенетично закладену нечистоту, зло-зараженість і злом-зарядженість уприступнених ним «прелестей» (недаремна, відтак, і ця заклинальна тавтологічність героєвих запевнень у своєму «щасті» — так у фольклорній традиції пробують «замовити», «заколисати» лихо, щоб «заснуло», — вже прочуваючи його підпільну, «інтрафізичну» роботу під видимим перебігом подій). Петербурзьке «щастя» — і не тільки протаґоністове неофітське, бо в повісті, власне, не одна, а три «концентричні», парадиґматично тотожні катастрофи (крім героєвої, ще нещасливе кохання Штернберґа та нещасливий шлюб Брюллова), — постає від початку позначеним непомітною, у перспективі душозгубною червоточиною: нізвідки-бо інде, як ізсередини тої реальности, що їй відповідає, за терміном В. Топорова, «„Люблю“ — фраґмент Петербурзького тексту», приходить безпосередній сюжетний призвідця героєвої трагедії (Пашин спокусник), стовідсотковий «гедоніст» мічман, хоч справа, звісно ж, не лише в ньому, — таким самим «болотяним вогником» виявляється й сама Паша, і ціле «світське» / «полусвітське» (дворянсько-богемне), об'єднане спільним культом насолод товариство, котре в дійсно лиху годину (епізод із Демським, смерть героя) вислизає, як ґрунт із-під ніг або шекспірівські «бульбашки землі», демонструючи ілюзорність, примарність також і міжособистісних зв'язків у цьому світі (Михайлов), так що насамкінець біля смертної постелі героя закономірно зостається лиш самотній наратор — земляк-українець, — протиставлене таким чином «петербурзтву» «земляцтво» виявляється єдино станівким, єдино людськи-реальним у цьому світі болотяних випарів духа.

Як бачимо, героєва квазімазохістська «потреба горя» була в істоті не чим, як тільки есенційною, суто шевченківською потребою правди, болісно вичутої нескаламученим інстинктом художника крізь хаотичне мелькання позірностей. Повість і обертається — альтернативною правдою про Петербург, покликаною опротестувати вже натоді стійко утверджений в імперській культурі «„позитивний“ Петербург, дивовижне, єдине у своєму роді місто, що збуджує загальний… захват: увесь петербурзький одопис XVIII століття, у тих чи тих формах прониклий і в XIX століття, захопивши три перші його декади… свідчить про силу „петербурзького“ ефекту на свідомість і тих, чиє життя спливало в цьому місті, і тих, хто вперше з ним стрічався, — від освіченого вельможі та тонко чуйного й зугарного передавати свої почування поета до селянина чи ремісника, який опинявся в Петербурзі випадком і вирішував поєднати з ним свою долю, або ж проводив тут якийсь час, але назавжди засвоював собі, що воно за місто»[89].

Можна сказати, що ця полеміка Шевченка з російською культурою триває й досьогодні — нічим іншим-бо не дається врозумливо пояснити ту геть ірраціональну обставину, що навіть такий безмежно скрупулятивний дослідник, як В. Топоров, розглядаючи історичне становлення образу Петербурга (що до нього, як справедливо констатує, приклалися й «інородці», зокрема А. Міцкевич, Ж. де Нерваль і Ж. де Местр), Шевченка потрапляє оминути цілковито (не пропустивши зате зовсім «прохідну» «Петербургскую сторону» Є. Гребінки, до якої, як і до решти його петербурзьких нарисів, ми ще повернемося далі), а відтак, наприклад, першовідкриття класичної, від Достоєвського, «сновидности», «міражности» міста пов'язує не з Шевченковим «Сном (У всякого своя доля…)» (у якому ця ірреальність неприродно — ґвалтом — посталої столиці вперше артикулюється програмово, як художній концепт, а не на рівні напівсвідомих інтуїцій, як, приміром, у Гоголя), а — з датованою щойно 1862 роком рефлексією Ап. Григор'єва над Гоголевими петербурзькими повістями. Навряд щоб такий недогляд був випадковістю. І не в тім, гадаємо, річ, що Шевченко виламується, навіть у російській прозі, з «Петербурзького тексту російської літератури» (тим більше, що поправно прочитати цю прозу поза контекстом його українських писань практично неможливо — у Шевченка свій «текст»!). Правда, і в тогочасній російській культурі (наприклад, «московській», слов'янофільській), і раніше, на цілому протязі XVIII століття, образ нової столиці як «проклятого міста», ворожого людині («Петербурху быть пусту»), зберігався незмінним як, на свій лад, цій культурі «вроджений», іманентний, так що остаточна ахматовська «епітафія» імперській столиці («И царицей Авдотьей заклятый, / Достоевский и бесноватый, / Город в свой уходил туман» [«Поема без героя»]) подавала, власне, епіґраматично стислий компендій понад двохсотлітніх петербурзьких ієреміад. Правда й те, що демонізм Петербурга (бо в «Кобзарі» він безумовно й відверто демонічний) так само «відкрив» не Шевченко — це зробив інший «інородець», А. Міцкевич, у славетному додаткові до третьої частини «Дзядів» (в українському перекладі — «Поминок»: позаяк у деталях цей переклад містить забагато licencii poetici, цитуємо за ориґіналом):

Ludzi ręką był Rzym budowany, A Wenecyję stawili bogowie; Ale kto widział Petersburg, ten powie, Że budowały go chyba szatany.

Пушкінський «Мідний Вершник», твір, для «Петербурзького тексту», сказати б, канонодавчий, був інспірований якраз цим фраґментом «Дзядів», тобто появився на світ так само як текст полемічний, покликаний обстояти, попри все, космоґонічну й соціоґонічну, в обох випадках надлюдську (отже, і непідвладну судові-осудові «маленької людини»), потугу самодержавства, котрої для Міцкевича не існувало й існувати не могло[90]. В чому, проте, годились і Міцкевич, і Пушкін — зарівно як і де Нерваль, і практично всі автори «Петербурзького тексту», з Ахматовою та Мандельштамом включно, — це в беззастережному, незрідка заворожено-нерефлексивному визнанні за Петербургом, хай би яким фантасмаґоричним і біснуватим (чи й прямо бісівським!), — специфічної, містеріальної, для романтизму (та й для модернізму також) невідпорно-притягальної «величі зла»: демонізм — так, але демонізм звабливий, спокусливий (у християнському сенсі), отже, естетично піднесений, хоч у страхітливій (лінія «Міцкевич — Гоголь»), хоч у грізно-прекрасній (лінія «від Пушкіна по Срібний Вік») іпостасі.

Не те в Шевченка. Можна визнати рацію (байдуже, свідому чи ні) за тими, хто «не помічає» його «Петербурга»: направду помічений російською культурою, він просто-напросто викінчив би її «Петербурзький текст», не зоставивши йому шансу на дальше тривання. Насамперед, цей «Петербург» не вибивається із сітки демонстративно «знижених» категорій (неподобного й ницого): так, якщо в Пушкіна Мідний Вершник — споріднений необорністю з природними стихіями «мощный властелин судьбы», у Міцкевича — вчиняючий наругу над усякою (також і людською) природою «kaskad tyranstwa», то в Шевченка він «на коні сидить охляп, / У свиті — не свиті, / І без шапки. Якимсь листом / Голова повита», зате й по смерті «руку простягає, / Мов світ увесь хоче / Загарбати» («Сон [У всякого своя доля…]»), — образ відверто пародійний, ґротесково дегероїзований до сливе жалюгідного[91]. І так в усьому — де Міцкевич обурюється, гнівно потрясаючи п'ястуком свого Олешкевича, де Пушкін шанобливо схиляється, не в змозі відірвати зачарованого зору від лику великодержавної Медузи, там Шевченко просто-напросто — глузує: по-гоголівському й по-українському.

Ми не обмовилися: саме Гоголеві першому (за спостереженням уже згадуваного Ап. Григор'єва) відкрилася за фасадом столично-імперського блиску воістину космічно незглибима «пошлость» (термін, здається, унікально російський, у якому моральна й естетична оцінки так нерозривно зрощені з питомим тлом національного побуту, що навіть Леся Українка, з її ґеніальним філологічним змислом, не ризикнула шукати йому українського відповідника[92]), тобто ницість якраз дрібничкова, убога й мізерна, зведена, силою своєї банальности, кудись аж нижче компетенцій комічного, туди, де неадекватність претензій викликає вже й не сміх, не глум, а — як, скажімо, амбіції сердешного Поприщина (із «Записок божевільного») — щось на кшталт бридливого жалю… Це відкриття, щоправда, не було в Гоголя світоглядовим, а суто художньо-інтуїтивним, тож послідовно в «Петербурзьких повістях» він його не провів, залишаючись, як абсолютна більшість провінціалів, таки зачарованим і, головне, настрашеним ґрандіозністю міста-химери (це справді «питання», як писав про Гоголя Ап. Григор'єв, і навіть, можна сказати, питання питань, — «смієтесь ви з того, що таке буває, чи страх на вас нападає?»[93]). А проте наважимося ствердити, що за самим цим відкриттям (і — ео ipso — відкриттям на нього очей усій подальшій російській культурі) стоїть глибоко, на рівні архетипів закорінена вкраїнська народна традиція (меншою мірою вспадкована Гоголем і куди більшою — Шевченком) зневаги до диявола — а відтак, цілком логічно, і до того Петербурзького «демона», який «запалює лампи на те тільки, щоб показати все не в справжньому вигляді» («Невський проспект»).

Взагалі проблема українського демонізму ще чекає на своїх дослідників, але одне можемо сказати напевно: тут чорт завжди «не такий страшний, як його малюють»[94], з однієї простої причини, — він (як знати хоч би з неосяжного фольклору на тему обведення дідька круг пальця) — «прямий дурень». Акурат цими словами, за наведеною в листі до Гоголя оповіддю С. П. Шевирьова, атестував його безіменний дідусь-прочанин, «вельми іронічно і завжди з глумом»[95], на що Гоголь (який, нагадаємо, і сам обіцяв був свого часу Пушкінові, в обмін на сюжет для «Ревізора», комедію «куда смешнее чорта» — sic!!!) жваво відгукується: «Я б дуже хотів знати, звідки родом той старий, з яким ти розмовляв. Судячи з його відгуку про чорта, він мусить бути малоросіянин»[96], — і тут-таки зізнається, що своїм власним, сказали б ми, ідеологічним надзавданням вважає не що інше, як от власне «виставити чорта дурнем», «щоб після мого твору насміявся досхочу чоловік над чортом»[97]. Заява більш ніж промовиста[98], — попри те, що, як знаємо, самому заявникові чимдалі, то менше було «до сміху», і не дивно — для повного, народно-сміхового презирства до всякого демонізму Гоголь був занадто невільний духом, занадто «панич», дбаючий о позори (до котрих належав, між іншим, і «грамотный язык», яким хвалиться в Петербурзі коваль Вакула, а через нього, «другим порядком» — сам Микола Васильович: підсміхаючись із ламаности Вакулиної московщини і таким робом убезпечуючи себе від перспективи аналогічних кпинів над власною, дуже-таки непоправною російською з боку великоросійського читача, за чисто фройдівською схемою «заступання об'єкта»: «це не я, це він не вміє»). «Виставляти» ж будь-кого, хоч би й чорта, «дурнем», водночас боячись пошитися в дурні самому (як страхає інший авторів «заступник», Рудий Панько, свого співрозмовця: «ти чоловік неабиякий [„немаловажный“]: сам, як кажеш, обідав раз із губернатором за одним столом. Ну, скажеш що-небудь подібне там, тебе ж засміють усі! [курсив наш. — О. З.]»), тобто сміятися «з осторогою» — без психологічної готовности й собі бути осміяним — позиція вкрай уразлива: такий комізм, із, сказати б, онтологічного, у категоріях якого тільки й можливо бачити «чорта дурнем», неминуче деґрадує до соціально-станового, де «дурнем», в остаточному історичному підсумку, виявляється не об'єкт, а таки суб'єкт сміху… Проблема Гоголя, у даному випадку, у тім, що перед імперією в усій її цивілізаційній пишноті[99] він зоставався беззахисним, списавши завважену в ній, і направду сутнісну, «пошлость» на конто Акакіїв Акакійовичів, або, у крайньому разі, повітових Сквозників-Дмухановських (із невипадковою російсько-українською внутрішньою ехолалією прізвища!), — на наступний крок, де демонський обман викрився б остаточно й Петербург показався «у справжньому вигляді» — як «смітничок Миколи (курсив наш. — О. З.)» («Юродивий»), отже, скупчена в просторі всесвітня, космічна «пошлость» — послід світового духа, відданому службовцеві «отечества» Гоголеві забракло — внутрішньої свободи.

Цей-от крок і зробив Шевченко — вивернувши вже сканонізований «текст», тобто знакову систему, імперії на «комедію» (такий підзаголовок має «Сон [У всякого своя доля]», поема за жанром радше трагікомічна, з елементами ґротеску, але також і непідробно романтичного інвективного пафосу, так що підзаголовок — самовизначення вочевидь нестак жанрове — коли не рахувати виразної алюзії до Дантового твору, — як смислове: ціла імперія тут виявляється ґрандіозною, онтологічною «комедією», розіграною за тими самими законами, за якими грає свою споконвічну земну «комедію» диявол — мавпа Бога). Блазенський (що так дратував був Драгоманова!) ковпак п'янички на ліричному героєві — не що інше, як символічна перепустка в це своєрідне «потойбіччя розуму» («таке тілько / Сниться юродивим / Та п'яницям» — «таке», це ж не сам «сон», не «метанарація», — це імперія з Петербургом «сниться» мільйонам «юродивих» за норму!), перепустка в той «засвіт», де єдино трикстер, цей своєрідний аналог «андерсенівського хлопчика», і потрапляє бути культурним героєм, здатним крикнути до юрби: «Цу-цу, дурні! схаменіться!» (спроба говорити таке навпростець, «без ковпака» кінчається, як попередньо встановлює наратор, знайомлячись у польоті з «правилами гри», каторжним штемпом: за цілком задзеркальною логікою, в «антисвіті» автентичний, не «перекинутий через голову» — у сон, п'яну маячню тощо — культурний герой, «всесвітній цар волі», і має обернутись «антигероєм» — каторжанином).

У власне «петербурзькій» частині поеми пушкінський канон розбирається і перевертається (з голови на ноги?) послідовно, фраґмент за фраґментом, з кінця до початку, як закляття «на одцурання», «одроблення» вже раз «поробленого»: спершу йде сцена параду (шабашу?) із сюрреалістичним заходом у «царский дом» (пор.: «Люблю, военная столица, / Твоей твердыни дым и гром…»), далі міський пейзаж — не як пушкінський стоп-кадр (від «стройного, строгого вида» з «Невы державним теченьем» до «Адмиралтейской иглы»), а як «кадр з історією», згорнутий і разом оприсутнений процес (відповідь на питання, «як то воно зробилося / 3 калюжі такої / Таке диво», — людською кров'ю), і, насамкінець, фундатор-деміурґ цього сатаністичного топосу — «Первий» (Мідний Вершник), «той, що розпинав» (пор. «екстериоризований» внутрішній монолог Петра на початку Пушкінової поеми — від «На берегу пустынных волн» до «…И запируем на просторе» — з Шевченковими «голосами духів»: так само не названого на ім'я, як і Петро в Пушкіна, Петрового антаґоніста — «вольного гетьмана» Полуботка — і збірної душі полеглих на будові козаків — білої хмари-пташки: так уперше озвучується безвладний [за Р. Бартом, акратичний], для російської культури назавжди полишений також і безсловесним Петербурзький топос — живий підмурівок «церков та палат», на безвік ув'язнений у цьому земному присінкові Аду, як безневинні жертви в Дантовому Лімбі, — озвучується, сказати б, Анти-Петербург, якого зсередини «Петербурзького тексту російської літератури» не диво й не помітити. Тобто, у Пушкінському заспіві говорить «він» — і говорить «соло», у німуючий простір; у відповідному фраґменті Шевченка говорять «до нього» — і говорять хоровою поліфонією, а мовчить уже «він», у посейбічності «розчаклований» до незугарного боввана, позбавленого будь-яких містичних прикмет Командорової статуї. Маємо навіч діалог-протистояння вже не поглядів, не поєдинчих світоглядових настанов, — а таки культур).

Що «Петербург» у Шевченка виступає земним відповідником Аду, сумнівів не лишається: він-бо — не тільки «світова ніч», а й «світовий низ», діл, вагота, до- і під-земність:

У долині, мов у ямі, На багнищі город мріє; Над ним хмарою чорніє Туман тяжкий…

Порівняймо це з образом Києва, який відкрився грішному варнакові (з однойменної поеми) в мить, коли він важив на самогубство:

Мов на небі висить Святий Київ наш великий, Святим дивом сяють Храми Божі…

Погляд тут рухається горобіжно, по вертикалі міфологічної «світової осі»: Київ — на горах, він «град Божий» (сяє!), до якого треба підноситися, підтягати себе, і фізично, і духовно (що й робить варнак — у катарсичних сльозах перероджуючись на розкаяного грішника), — Київ вивищує і просвітляє: очищає дух. Натомість на Петербург герой «Сну» дивиться згори, з висоти пташиного польоту вниз, у метафізичний надир, у Петербург він спадає, впадає, як у гріх (недарма Петербург зазвичай пов'язаний у Шевченка з марґінальними, затьмареними станами свідомости — сном, алкогольним сп'янінням, нечуственною втомою[100], нарешті, своєрідним насланням, чи, кажучи в термінах народної демонології, опосілістю бісом блуду[101] — «Кума моя і я / В Петрополіськім лабіринті / Блукали ми — і тьма, і тьма…», тобто з тимчасовим унепритомненням, душевною несамовладністю: пригадаймо, що й у Данте герой зомліває зараз по переправі через ріку Ахерон — в Аду, байдуже, автентичному чи сотвореному людиною, наша «денна», недремна свідомість не має чинности). Зрештою, Петербург і є гріх — оприсутнене в камені переступство Шостої заповіді («не убий»), постале «на трупах катованих», на «благородних костях» українського козацтва, отже, від початків, ab definitio — як місто-упир, і зв'язок його з Україною є, у перверсивному сенсі, «кровний»: упиричний. Він і далі, у символічному сенсі, живиться українською кров'ю — одбираючи в України її дітей, котрі, вбираючись у «цинові ґудзики» на імперській службі й таким чином відпадаючи від національного тіла, невипадково перетворюються на «п'явок», тобто й собі заражаються упиризмом: тут — відгомін глибоко укритого давнього поганського вірування, згідно з яким потятий упирем сам перетворюється на упиря[102] (вірування, згодом використане добре обізнаним з українською демонологією М. Булґаковим у «Майстрі і Маргариті»). Братство (спільність походження, тобто кровна спорідненість) двох слов'янських народів, на різні лади мусоване як російською слов'янофільською ідеологією, так і офіційною пропаґандою, таким чином, бачиться Шевченкові як вивернуте, обернене навспак космічним злом міфічне «анти-братство» упиря та його жертви, навзаєм пов'язаних виточуваною з жертви кров'ю. Що тут із Шевченка промовляло не саме тільки «колективне несвідоме», а наскрізна світоглядова константа, свідчить хоча б те неприховане роздратування, з яким він зустрічав будь-яке покликання на українсько-російське «братство» з метою виправдати статус-кво. Якщо в іншому слов'янському «братстві» — українсько-польському — Шевченко ще розрізняв — хоч, на думку І. Франка, і цілком безпідставно з історичного погляду[103], — сказати б, сакральний і профанний періоди, Золотий Вік із «тихим раєм» (тоді, «як були ми козаками, / А унії не чуть було» [«Полякам»], — до правління «третього Сиґізмонда» [«Буває, в неволі іноді згадаю…»]) та його наступне осквернення, спричинене експансією католицької церкви, «ксьондзами, єзуїтами», у висліді чого «Старих слов'ян діти / Впились кров'ю» («Гайдамаки»), — то історія взаємин українсько-російських постає в нього просто одним суцільним обманом, де первісна українська («Богданова») інтенція до «братання» — «Щоб москаль добром і лихом / З козаком ділився», — космізується в модусі обдуреної довіри: «Москалики, що заздріли, / То все очухрали» («Стоїть в селі Суботові…»). Це, умовно кажучи, «парадиґма Катерини», безсиле волання якої до свого кривдника: «А ти ж присягався!» — має, як усяке слово в Шевченковому міфі і як слово в усякому міфі взагалі, кількакротно проінтерференційоване у взаємному накладанні смислів символічне значення — це водночас і претензія України до свого облудного партнера в політичній спілці, котрий так само «зламав присягу».

Звідси Шевченкова відрухова етична відпірність — непорівнянно сильніша, ніж у концептуальних побудовах решти кирило-мефодіївців, де, за М. Костомаровим мовлячи, «соединение и братство с великоруссами» все-таки розцінювалося в категоріях історичної необхідности[104], — на, здавалось би, щонайневинніші спроби леґітимізації колоніального становища України на засадах вищезгаданого «родового права» (відмовляючись, у коректно-дражливому тоні, від співпраці з новозаснованим слов'янофільським журналом «Парус», Шевченко доволі ядуче коментує: «„Парус“ у своєму універсалі перелічив всю славянську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів»[105]).

Не йдеться тут про русофобію, і ми не заміряємося, як це робило чимало наших попередників, брати на себе роль — хай дарує читач мимовільний каламбур — «адвоката диявола», наперед боронячи Шевченка від можливих підозр у ненависті до Росії як такої та обґрунтовуючи його «інтернаціоналізм» численними свідченнями поетової любови до конкретних росіян та конкретних фактів російської культури. Для нас, як, втім, для кожного уважного читача Шевченка, апріорно самозрозумілою є та обставина, що від будь-яких національних «фобій» (полоно-, юдо-, германо- чи русо-) він був абсолютно вільний: фундаментальна ціннісна структура його особистости («життєвої єдности») взагалі «не національна» — вона етична, ба навіть, якщо так можна висловитися, пан-етична, причому настільки, що й безперечно сенсожиттєві для нього як для митця естетичні вартості вивіряються й вимірюються насамперед етосом, як підрядні йому. У спогадах О. Афанасьєва-Чужбинського натрапляємо на прехарактерний під цим оглядом епізод: перебуваючи в Києві, Шевченко з ентузіазмом працював був над портретом колоритного ватажка лаврських жебраків, — «но… лицо это было исполнено такой подлости и отвержения, что Шевченко, минут через пять по окончании, разорвал его (портрет. — О. З.) на части. — Се такий супес, що за шага заріже чоловіка, дарма що сліпий»[106]. Зайве доводити, наскільки не гóдиться така поведінка з типовою для романтиків, не згадуючи вже про всю пізнішу естетику модернізму, «релігією мистецтва», в якій художня вартість твору є абсолютно самодостатньою й жодним оцінковим критеріям «ззовні» не підлягає: «естетика зла» була, як ми вже бачили, органічно чужа Шевченкові, і коли він повсякчас іменує, у щоденнику та листах, естетичне почуття «божественним», можна не сумніватися, що основне семантичне навантаження в цій словосполуці для нього падає таки на предикат — лиходій-«супес», так само як перед тим петерґофський парад імперського можновладства, як взагалі все, у той чи той спосіб заражене злом, має бути вилучене зі сфери естетичного пережиття. Позірна суперечність між таким пан-етизмом і тематикою «Кобзаря», що в основному репрезентує якраз світ «знебожений», у прямому й переносному сенсі руїнницький — світ ґвалту й насильства, знімається розумінням того, що слово для Шевченка — «не тільки» література, тоді як малярство — от власне що «тільки» мистецтво.

Отож, повертаючись до місця Росії в ціннісній структурі шевченківського світобачення, мусимо визнати незаперечний факт: його Росія — а точніше, «Росія» (концепт, знов-таки, міфологічний, що не обіймає, наприклад, ні «первых русских благовестителей свободы» — декабристів, ані віршів обожнюваного Лєрмонтова, «поета нашого» [sic! — вкрай симптоматична ця «позанаціональна» атрибуція, над якою досі не потрудились застановитися дослідники: чому Лєрмонтов для Шевченка — «наш», а скажімо, Ростопчина — «їхня», «московська»?][107]), Росія-Московщина, досконалим символічним виявом якої є Петербург, виступає в Шевченка справді як утілення метафізичного світового зла не через те, що призвела Україну до її актуального стану, — навпаки, тут обернена каузальність: якраз через те і призвела, що сама в собі, за природою своєю (вічно «неситою», отже, такою, що засадничо не підлягає насиченню, вічно-жерущою, вічно-вбирущою), призначена живитися чужим, і то в космічному масштабі: «Дайте / Свої сині гори / Остатнії… бо вже взяли / І поле, і море» («Кавказ»), «…Москалі і світ Божий / В путо закували» («Невольник»). Оволодіти («загарбать»), абсорбувати в себе, як дракон тератологічних міфів («Кажуть, бачиш, що все то те / Таки й було наше» [«Стоїть в селі Суботові…»] — вичерпна формула о-своєння як за-своєння, «перетравлення» на свою власність, на своє «тіло», подовжене-поширене в просторі, — тим-то й важливо не просто «загарбать», а ще й «з собою взять у домовину» [«Сон»]), інакше кажучи, повсякчас вчиняти переступ супроти цільности чужого існування — є іманентний цій силі спосіб ставитися до світу: проектуючи себе на нього, накидаючи себе йому. Претензія за своїм метафізичним змістом безперечно сатанинська (невипадкова, у «Кавказі», звернена до підкорюваних народів вимога «плати за сонце» — тут також і відгомін тератологічного міфа про дракона-сонцековтача), психологічно ж вона об'являється як жадоба влади, а дієво-практично — як структура влади: армія — бюрократія — самодержець (це і є, за Грабовичем, так звана, протилежна «ідеальній спільноті», «суспільна структура», котра в Шевченка завжди [а не лише в поезії] «постає царством зла», так що жоден з її елементів «ніколи не одержує в нього ні позитивної, ні навіть нейтральної оцінки»[108], тільки що, як бачимо, сама ця структура становить лиш один із «поверхів» оприсутнення зла в людському світі, а відтак навряд чи може претендувати в Шевченковому міфі на головну формотворчу роль — навіть і в складі бінарної опозиції).

Йдеться про те, що В. Барка назвав «гріхом москалізму» (щоправда, тут-таки слушно застерігаючись: при всій до нього відразі у Шевченка «ніде немає… зневаги до росіян як народности, навіть коли він протиставляється їй»[109]), — про хворобу російського духа, ув'язненого імперією. Ця хвороба не є, однак, винятково російська: адже достоту таким самим «москалізмом» уражений і стародавній Рим (характерно, що в «Неофітах» Шевченко відводить три серединні розділи — VII, VIII, IX, від опису «непевного свята», що парадиґматично дублює петербурзький парад зі «Сну», до «псалому нового Господеві», де виноситься остаточний моральний вердикт «царям неситим», — саме темі демонічної узурпації цезарем ролі бога), — і Ватикан, що закував вірних в «окови адові», отже, знов-таки, ув'язнив дух («Єретик», до речі, один із небагатьох Шевченкових творів, де Сатана, дарма що не названий, безпосередньо об'являється під час дії: після автодафе над Гусом «бачили на тіарі / Червоного змія / Прості люде»), — і Польща, відколи прийняла «ксьондзів скажених» («Буває, в неволі іноді згадаю…»), і взагалі вся політична історія людства, від «непробудимого Китаю» та «Єгипту темного» до взірцевої спадкоємиці попередніх богозневажних деспотій — Російської імперії. Ю. Шевельов термінологічно коректніший, коли називає цей гріх, яким наскрізно протята шевченківська світова історія, «гріхом зажерливости, що походить від самозвеличення, жадоби і насильства. Це смертний гріх, оскільки він порушує самі підвалини світобудови, гармонію й рівновагу людини в собі, в стосунку до інших людей та в стосунку до Бога»[110]. «Цар»-самодержець, байдуже, національно «чужий», як Микола І, чи «свій», як «Владимир князь», міфічний (Давид, Саул) чи історичний (Нерон, Петро І, Катерина II), є ab definitio персоніфікацією цього гріха — культурним антигероєм. З того, що «царям» у «Кобзарі» незмінно протистоять «люде», можна заризикувати припущення стосовно нелюдської природи монарха; нагадаємо, що в традиційних народних міфологіях цар також наділений «нелюдською» — божистою природою, а його антаґоністом виступає раб, або ж, у pluralis, раби[111]; Шевченко ж вибудовує свою, обернену опозицію, що відповідає радше парадиґмі Навуходоносора (біблійного владики, котрий здеґрадував до тваринного стану, коли спробував вознести себе до позиції Бога), — відповідно його «цар» міститься на світовій осі не «вище», а «нижче» людини, тому й оточений порівняннями, взятими з тваринного царства: Микола І — то «медвідь», то «кошеня» (NB — до цього «кошеняти» ми ще повернемося), здравствуюча імператриця — «чапля», Саул — «од козлищ і свиней», Нерон — «собака-людоїд», і взагалі «царі» мають стійку риму-відлуння — «псарі», а відповідно й ті, хто підпадає — падає — під їхню владу, визнаючи себе рабами, тим самим, ео ipso, впадає у тваринний стан, оскотинюється, «як та отара», «неначе ті ягнята» («О люди! люди небораки!..»), причому то більше, що ближче до них перебуває на соціально-ієрархічній драбині: якщо в «Сні» «братія» — ще «ягнята», то «старшина» при троні — вже «індики», образ із значно потужнішою неґативною конотацією (пор. у записаній М. Костомаровим народній пісні: «індик — пан синдик»[112]). Тобто, опозиція «царі (з рабами)»—«люде» є жорстко ієрархічна не лише в моральному, а й в універсально-метафізичному сенсі, і «гріх царизму» полягає в тому, що він духовно тягне людство вниз, а значить, знебожує його, тим-то, коли «дрібніють люде на землі, / Ростуть і висяться царі» («Саул»), — це справді «горе», найгірше з можливих: деґрадація, занепад людськости[113].

Таким чином, Шевченків наскрізь етизований космос, вибудуваний довкола вертикальної осі «гора (з Градом Божим)» — «долина (з Анти-Градом)», вона ж вісь «люди — нелюди (владці)», вона ж, оприявнена в «земному», історичному вимірі, вісь «Україна — Російська імперія», — це космос, уражений прогресуючою деструкцією, де рух (розпаду) посувається «знизу» «вгору», — ніби світове дерево з віку у вік підточується шашелем від коріння ввись по стовбуру. Прикметно, що в останньому, підсумковому періоді творчости, де в надзвичайно сконденсованій формі синтезовано (по-геґелівськи мовивши, знято) більшість циклічно повторюваних у Шевченковій поезії тематичних мотивів, цей образ світового дерева (як і пристало згідно з архаїчною, дохристиянською слов'янською міфологічною символікою, воно виявляється дубом) остаточно «виходить на яв», «засвічується» в тексті — у вірші «Бували войни й військовії свари…». Од минулого, не традиційно-міфологічного (сакрального), а цілком лінійно-причиново пов'язаного з профанним, емпіричним сьогоденням, «Остались шашелі: гризуть, / Жеруть і тлять старого дуба» (варт відзначити, хай мимобіжно, цю лінію порочного переємства: новітніх «людських шашелів» — «няньок, / Дядьків отечества чужого» — Шевченко ґенеалогічно виводить від «Ґалаґанів, і Киселів, і Кочубеїв-Нагаїв», тобто від давньої козацької шляхти, згодом рекрутованої в «малоросійське дворянство»: це ті самі, ще в «Посланії» затавровані, «Раби, подножки, грязь Москви», які об'єктивно виступають провідниками імперського — інфернального — зла, тим-то їм і припадає місія «тлити дуба» — руйнувати цілість українського світу, перериваючи його горобіжний, до-Бога-йдучий ріст, — роблячи його «безверхим», одтятим од горішньої сфери).

На превеликий жаль, не маючи, властиво, відповідних сучасному станові історичної науки системних досліджень українського нобілітату Шевченкової доби та вимушено вдовольняючись доривчими екскурсами в цю сферу головно політичних істориків (3. Когута, Я. Дашкевича та ін.), ми, відповідно, не маємо змоги й належне оцінити той воістину «коперниківський переворот», що його вчинив Шевченко в історії української самосвідомости і що про нього шевченкознавці говорять здебільшого в публіцистично-риторичному дискурсі, не трудячись спеціальною арґументацією. Радянська традиція зробила все можливе, аби цілковито затерти справдешню картину власне-українського культурного контексту, в який Шевченкові судилося влитися, бо той контекст був «класово ворожим» (щоправда, у «ліберальні» 1920-ті М. Скрипник пропонував був визначати перший етап нової української культури — за його дещо розв'язною характеристикою, «котляревщини-гулаківщини» — як «поміщицький»[114], але цю, по-своєму цікаву, спробу періодизації спіткала та сама доля, що й її автора). А однак незаперечно, що, як би ми не бештали нашу тодішню політичну й інтелектуальну еліту за її перестарілу вже й на час падіння гетьманату станово-корпоративну свідомість, котра «націю» ототожнює з її шляхтою, а «національний рух» відповідно зводить до боротьби за привілеї цієї останньої[115] (тобто, фактично, дорікали їй за те, що не була елітою французькою чи американською), — все-таки годиться визнати, що свою історичну місію вона, як там не є, а сповнила — забезпечивши, у найкритичніший для національного існування період, таки, попри все, неперервану тяглість між Україною козацькою — і новочасно-колоніальною. Це-бо воно, «малоросійське дворянство», започаткувало українську історіографію, хай би ориґінально й спонукуване нестак самодостатнім національно-романтичним імпульсом (що, зрештою, також було, тільки на марґінесах процесу, — у «харків'ян»), як передовсім необхідністю юридично обґрунтувати своє право на місце в імперській «Табелі о рангах»; це з його середовища вийшла (і в ньому циркулювала впродовж кількох поколінь) «Історія Русів» (без якої навряд чи з'явилися б ті самі кирило-мефодіївці); це вони, оті вірнопіддані дідичі, «статечні господарі полтавських маєтків» (Є. Маланюк), — Гребінки, Квітки, Гулаки — як-не-як, зробили розмовну українську мову літературною, навіть якщо тільки задля «од безділля лиш забави» (П. Білецький-Носенко) й порядком «панського жарту», — і воно ж таки склало й головну Шевченкову читацьку публіку (О. Афанасьєв-Чужбинський свідчить, що на початку 1840-х «Кобзарем» масово зачитувались усі, скільки-небудь освічені, «малоросійські панночки»[116], — а це, зваживши, що спеціально жіноче шляхетське виховання було, на відміну від чоловічого, націлене на цілковите відчуження від питомого етнокультурного середовища геть і в мовному плані, таки дуже промовистий показник популярности). Шевченкова відверта, упродовж цілої творчости проваджена «громадянська війна» з цією культурою (від вищезгаданих перших, іще не явних випадів на адресу «літературних батьків» до просвітницького пафосу «Посланія» та, відтак, уже прямих інвектив у пізніших, засланчих і післязасланчих, поезіях) — війна, сказати б, «України з Малоросією» — стала, по суті, своєрідним українським літературним аналогом Французької революції, ознаменувавши прихід модерної, національної свідомости на зміну давній становій, із супровідною перебудовою цілої ієрархії вартостей, де одним із головних тяжів було, розуміється, ключове (за Шпенґлером) цивілізаційне співвідношення «Центр — провінція».

Дошевченківська-бо «малоросійська» культура вже встигла в цьому питанні виробити, за інерцією суто класицистичного світобачення, власний, автономний (дуже радо заакцептований метрополією!) естетичний канон: «провінція» (Малоросія) протиставлялася, чи радше, самопротиставлялася «Центрові» (Петербургу) як «низьке» (комічне) — «високому» (піднесеному), сама себе мислила, у стосунку до нього, комічною (тому «малорос» Гоголь і зміг з місця потрапити, на свій пізніший жах і сором, у «комические писатели» — коштом самої «малоросійської тематики»). Квітчин пан Халявський (до речі, і гоголівський Вакула!), цей «провінціал у Петербурзі» (так називався один із Гребінчиних нарисів), вічний «інший», селюк, нетямух і розтелепа, увійшов в «общеруську» культуру, через писану «общеруською» мовою «малоросійську» літературу, як предмет поблажливих кпинів тих полтавських дідичів, котрі, як Є. Гребінка, або зробили столичну кар'єру, або й так, поживши в столиці деякий час, мали себе за людей бувалих, знаючих, наприклад, що фрака не вбирають на ковзанку, а на проханий вечір не з'являються в сурдуті (див. Гребінчині «фізіологічні нотатки»), і потай гордих зі свого знаття (читай — прилучености до «цивілізованих, прогресивних цінностей»). Їхній «халявсько-диканський» гумор був, в істоті, зовсім не злоякісним (яким він постане в пізнішому імперському переродженні), а цілком дитинно-безневинним торжеством над власним переможеним провінціалізмом — у дусі спостережень того-таки К. Чуковського за жартами-перверсіями малюка «від двох до п'яти», котрий, перекручуючи співвідношення речей «від супротивного», «вчиняє мовби іспит власним розумовим силам і незмінно цей іспит витримує, що значно підносить у ньому самоповагу, впевненість у власному інтелекті, таку доконечну, аби не розгубитися в цьому хаотичному світі (sic!!! — курсив наш. — О. З.)»[117]. (Здається, тільки в спогадах І. Сошенка знаходимо свідчення, що Шевченко у свій перший академічний рік також був переходив через подібну фазу «ініціації столицею»[118], — але в нього вона була якоюсь на диво швидкоплинною, як недуга в гострій формі, і не зоставила у внутрішній, духовній біографії виразно видимого сліду).

Причина такого, на наш сьогоднішній погляд, національного самоприниження, лежить на поверхні: Петербург із необхідністю задавав несхитну норму (взірець та ідеал) присталого «дворянинові» життя (навіть якщо омріяна в себе на хуторі «Петербургская сторона» й виявлялася в дійсності огидним «притулком злиднів»!) постільки, поскільки «модусом вівенді» українського нобілітату залишався непохитний монархізм — єдине, що вбезпечувало шляхті raison d'être (до Шевченка всі без винятку діячі української культури — затяті монархісти), — а вже сакральність особи верховного сюзерена закономірно «освячувала» в просторі й локус його резиденції (просто-таки розкішний матеріал для дослідження цього характерного «малоросійського комплексу» дають листи молодого Гоголя до матері: що квартира на п'ятому поверсі — «Это здесь ничего не значит… Сам государь занимает комнаты не ниже моих», літературний дебют був успішний, бо книжка «понравилась всем, начиная от государыни»[119] [абсолютна хлестаковщина, але який же незмінний критерій обирається для похвальби! — О. З.], і т. д.). Коло замикалося — які б за тим не живилися сентименти чи то до суто змислово-приступної сторони родинного середовища (ландшафту, строїв, кухні, звичаєвости, пісні), а чи до предківського «славного минулого», незаперечно ясно, що зсередини себе самої так ціннісно зорієнтована культура не могла зродити аніякісінької перспективи на майбутнє, — вона була «обласною» ab definitio, а не тільки за самосвідомістю, тобто об'єктивно справді приреченою на відмирання.

Шевченко зламав цю «доксу». Здійснена ним символічна «детронізація» «государя» і відповідне «розжалування» всієї імперії, від системи соціальних інститутів аж до фізичного образу Головного Міста включно, до «комедії» дантівського зразка, перевернуло «малоросійський» космос із голови на ноги, забезпечивши йому власне підґрунтя[120]. З цих «руїн імперії» Малоросія вийшла — Україною, а «брати незрящі, гречкосії» — такими ж, як і «богупротивне панство», «лицарськими синами»: новий спільнотний титул, який в устах Шевченка зазвучав із тим самим пафосом, що свого часу у французьких республіканців citoyen — громадянин.

Шаман-християнин у профанному світі (Автор-герой як міфологічний наратор).

Про крос-темпоральну єдність міфологічного тексту. — «Якось-то йдучи уночі»: внутрішній монолог героя як Шевченкова summa philosophiae; циклічна повторюваність мотивів — принцип міфологічного мислення. — Кобзар і Кобзар Дармограй: двійниковість українських і російських писань. — Два шляхи пізнання зла: шаман і відьма. — «Враг-супостат» і онтологічна природа зла. — Шевченко і К'єркеґор: протоекзистенціалізм, або зрячість до зла як істинна моральність. — Перший екзистенційний вибір — між малярством і літературою: частиною і цілим. — Архетип «кобзаря», його становлення і функція в міфі. — Три стадії шляху міфологічного автора-героя: естетична — етична — релігійна. Обраний і обираючий.

Повищі викладки вже дають нам змогу заризикувати практичну спробу власне герменевтичної інтерпретації Шевченкового міфа на матеріалі поодинчого, бажано художньо «замкненого» тексту (невеликий за обсягом вірш найкраще відповідає такій вимозі). Саме такий аналіз на «мікрорівні» видається нам найбільш переконливим для осягнення внутрішньої логіки авторського міфа: подібно до того, як океан зберігає свій хімічний склад у кожній краплі води, міф, якщо розуміти його, за О. Лосєвим, як найвищу, трансцендуючу за межі повсякденности субстанційну об'яву особистісного первня, також мусить зберігати власну тожсамість у кожній своїй «клітині». Та обставина, що Шевченко переходив упродовж життя складну світоглядову еволюцію, з кризами й заламаннями, що літературознавці поділяють його творчість на більш-менш чітко виокремлені етапи, нітрохи не суперечить такій органічній внутрішній єдності: шлях Шевченка — як одночасно автора й героя власного життя — пролягав усередині міфа, отже, не лінійно, а ближче до концентричної моделі: так дерево нарощує річні кільця, «вписуючи» кожне попереднє в наступне, ширше за обсягом. Відповідно кожен зосібна естетично завершений момент духовної біографії автора-героя має відкривати, у ретроспективі, цілу даленіючу «анфіладу» смислів, тобто «тягти» за собою цілий міф нараз (як із кожної точки на поверхні кулі незмінною залишається відстань до її центру). На наш погляд, тільки на шляхах такого аналізу вдасться поєднати необхідні при дослідженні авторського міфа антропологічний та біографічний підходи.

Логічно — за тою самою дотепною логікою, за якою Ф. Енгельс вважав анатомію людини ключем до мавпячої, — обрати для такого аналізу «точку» на одному з пізніших «річних кілець». Вірш «Якось-то йдучи уночі…», датований листопадом 1860 p., чудово надається для ілюстрації наших попередніх міркувань про місце міфологеми «Петербург—імперія—інфернальне зло» в структурі Шевченкового світогляду та водночас — що настав час з'ясувати докладніше — пропонує ключ до психологічного портрета автора як міфологічного наратора:

Якось-то йдучи уночі Понад Невою… Та, йдучи, Міркую сам-таки з собою: «Якби-то, — думаю, — якби Не похилилися раби… То не стояло б над Невою Оцих осквернених палат! Була б сестра, і був би брат, А то… нема тепер нічого… Ні Бога навіть, ні півбога. Псарі з псарятами царять, А ми, дотепні доїжджачі, Хортів годуємо та плачем».

Р. Барт міг би з повним правом назвати цей «на ходу» виголошуваний внутрішній монолог ліричного суб'єкта «метамовою», формою, у якій слово вивертається назовні, рефлектуючи над собою, — це дійсно «маска, що показує на себе пальцем»[121], адже тут Шевченко ніби викладає «суму» наскрізних філософських проблем цілої своєї творчости на всьому її протязі: царі й раби, знебоження-осквернення світу з відповідним розпадом власне-людських зв'язків (ні «сестри», ні «брата»), плюс мотив екзистенційної відповідальности за впокорення злу: «раби» особисто винуваті в тому, що «похилились», отож на інший земний приділ, окрім як «годувати хортів» (для «псарів») та «плакати», і не заслужили собі (мотив, найповніше розроблений у містерії «Великий Льох», де три білі пташки — три дівочі душі — приречені блукати світом, доки Україна перебуває у своєму нинішньому летаргійному стані, чи, символічною мовою висловлюючись, доки Москва не розкопає «великого льоху» української колективної пам'яті — унамунівської «інтраісторії», — і все це за гріхи, вчинені незумисне й несвідомо [одна з душ узагалі дитяча!], пов'язані з такими драматично-переломовими епізодами української історії, як Переяславська угода, погром Батурина Петром І після Полтавської битви й тріумфальна подорож Катерини II Україною після зруйнування Січі та суцільного закріпачення краю. Нерозуміння сердешними дівчатами не так уже й історичного, як, радше, метафізичного смислу тих подій, котрим вони стали випадковими й мимовільними свідками, — сказати б, брак змислу розпізнати ворога [ворога, нагадаємо, не просто України, а — роду людського], — за Шевченком, нітрохи не звільняє їх од відповідальности перед лицем негайного й суворого Божого суду [тут Шевченкова версія «малої есхатології» строго згідна з канонами народної релігійности — «народне християнство», як твердить медієвіст А. Гуревич, є «судова релігія»[122], де співмірність кари й провини далеко не завжди відповідає узвичаєним «земним» уявленням]. Душі спостигає воістину страхітлива кара — вони перетворюються на класичних «залежних мерців»[123], — цей образ, один із ключових у структурі Шевченкового міфа, досі, як не дивно, не потрапляв у поле зору дослідників, і ми ще змушені будемо до нього звернутися в подальшому викладі).

Одночасно вся ця рефлексія, сукупно зведена на просторі десяти рядків екстериоризованої внутрішньої мови, поновно «озовнішнюється», роблячись предметом відстороненого авторського споглядання в конкретному — петербурзькому — часопросторі, де суб'єкт «сам-таки з собою» «гарненько думає», — але по ходу думки зненацька відкривається, що він аж ніяк не «сам» і що в його на позір по-дитячому егоцентричну мову (інфантильність психологічної акцентуації вже закидав Шевченкові Грабович) щомить готовий утрутитись «інший» — невідступний мовчазний свідок:

…І не бачу, Що з того боку, мов із ями, Очима лупа кошеня — А то два ліхтаря горять Коло апостольської брами.

Дослідники Шевченкової поетики, зокрема М. Коцюбинська, вже звернули увагу на таку характерну її рису, як настійна повторюваність образів, мотивів, словесних формул, — М. Коцюбинська навіть говорить у цьому зв'язку про їх «кругообіг»[124], не цілком, либонь, підозрюючи, що цим терміном зраджує щось набагато більше, аніж схильність ґенія до психологічних обсесій, а саме — чисто міфологічну природу його мислення, адже «тіло» міфа власне й конструюється, нарощується, коло за колом, з інваріантних словесних і смислових структур, і те, що за законами індивідуальної художньої творчости може бути розцінене як бідність зображувально-виражальних засобів, для міфа, котрий артикулює мовою символів насамперед архетипи колективного несвідомого, є єдино адекватним способом словесної «розмітки» світу. Між іншим, ця обставина вже вкотре потверджує методологічну неправомірність вилучення з тканини Шевченкового міфа російської прози, бо ж її відверта «двійниковість» щодо «Кобзаря» не може не впадати в око: дублюються не лише сюжети, так що деякі повісті — «Наймичка», «Варнак» — виявляються немовби іномовними й іножанровими версіями однойменних поем, — транспонуються в російську й далеко дрібніші готові структурні одиниці українського тексту (пор. відомий уривок «Село! і серце одпочине» з поеми «Княжна» з епічним зачином повісти «Княгиня»). Загалом можна висунути припущення, що «автор» російських повістей Кобзар Дармограй, ця прибрана Шевченком і водночас відчужена ним од себе «маска»[125], призначений головно на те, аби на свій лад «вторувати», «переспівувати» в російську мовно-культурну традицію Кобзаря автентичного — ліричного героя української поезії. Є тут явний елемент ігрової змагальности, з якої, як довів Й. Гейзінґа, в духовному онтогенезі людства й починалась поезія в широкому сенсі[126], причому ця змагальність загодя не на користь «російської сторони»: грає-бо — власне-«Кобзар», його російськомовний alter ego тільки дармо-грає, він a priori якийсь «несправжній», як відбите світло або відкинута тінь. Тут є рація пригадати, що у ставленні до російської літератури Шевченка, либонь, від студентських літ не полишав дух суперництва: навіть поверховий контент-аналіз його листів під цим оглядом виявляє, наприклад, що при писанні поезій російською мовою ним рухали мотиви радше позаестетичні, а саме, мстива затятість, сказати б, обіграти противника на його території — «Щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю»[127], — мотиви, ним самим сповна усвідомлювані як нечисті, у кожному разі не від Бога похідні[128], і розпочата в Новопетровському укріпленні гра у «двох Кобзарів» була фактично завершенням-зняттям цього затяжного герцю, тільки вже на засадах не ворожости, а любови й милосердя до «бідного Дармограя».

Отож повторюваність, циклічність, «кругообіг образів» неодмінно має в міфі свою внутрішню логіку, і автоцитата «Очима лупа кошеня» з вищенаведеного уривка відразу відсилає уважного читача до «запечатаного» нею пояснювального контексту — це рядок із поеми «Осика» (у пізнішій версії — «Відьма»), з монолога божевільної Лукії:

…Чи бачиш, на могилі Очима лупа кошеня? Іди до мене. Кицю, кицю… Не йде, прокляте бісеня!

Тут демонічне походження «кошеняти» цілком недвозначне, і невипадково воно привиджується саме Лукії, тоді як її співрозмовник-циган його не бачить: Лукія — «відьма» в ортодоксально-християнському значенні слова, тобто жінка, що здобуває здатність контактувати з нечистою силою, вступивши в сексуальний зв'язок із дияволом — у даному разі його роль бере на себе пан-спокусник (нагадаємо, що і в фольклорі чорт найчастіше з'являється в образі панича[129], — відкинуте Шевченком у кінцевій версії напучування героїні сільським дівчатам, після якого їм сняться пани «з рогами і хвостами», тільки вводить її життєву історію в традиційний етнокультурний міфологічний код — за тою самою логікою, за якою й автор здійснює міфологізацію власного життя). Таке «відьмацтво» має значення, близьке до етимологічного, — передбачає не служіння злу, а от власне що відання його, спізнання його: зваживши на другу, сексуальну коннотацію останнього поняття в Біблії (Шевченковій настільній лектурі!), починаємо ліпше розуміти, чому протаґоністку поеми, силоміць «пострижену у відьми» (також і буквально: Шевченкові покритки-«стриги» і під оглядом суто ритуальним прочитуються як свого роду символічна антитеза чернецтву, щось ніби античернечий орден), поет називає не більше, не менше, як своєю матір'ю і сестрою («Моя се мати і сестра. / Моя се відьма, щоб ви знали»), — чи, якщо перефразувати таке поважне зізнання в юнґіанських термінах, своєю anima, жіночою іпостассю.

Ясно, що самих тільки психоаналітичних методик явно недосить, аби витлумачити цю підозрілу самоідентифікацію з жінкою, котра вчиняє блуд з інфернальними силами, — самоідентифікацію, виразно наголошену збігом, навіть і на вербальному рівні, лиховісних візій героїні «Відьми» і героя «Якось-то йдучи уночі…». Наново засвічені з темряви очі «кошеняти» (як казав у подібній ситуації булґаковський Майстер, «мне кажется почему-то, что вы не очень-то кот») виказують дещо більше, ніж постійну присутність зла в контрольованому ним імперському топосі («апостольська брама» — це Петропавлівська фортеця, головний Петербургів «орган» контролю над «гарненькими», читай вільними, думками), — вони по-новому, з несподіваного боку висвітлюють і ціннісне підложжя самих тих думок, надаючи їм значення хай вимушеного, а все-таки мисленого блуду з дияволом. Як і «відьма», мислячий суб'єкт тут диявола спізнав — і, як «відьма», виявляється відтак на нього приреченим, хай навіть у формі бунту чи опротестування.

Висловлюючись у термінах філософської антропології, йдеться не про що інше, як про шаманізм поета-міфотворця — про його постійну болісну, ба навіть суб'єктивно трагічну, відкритість вельми специфічному містичному досвідові: здатність до «внутрішнього бачення» сил зла. Ця «духовна автохарактеристика» наратора — через референцію до «відьми» як своєї anima — чи не найнеомильніше потвердження, що маємо до діла таки не з «просто літературою», а зі справдешнім міфом.

Точним епіграфом до аналізованого вірша могло б слугувати французьке прислів'я «Коли говориш про чорта, він тут як тут» (відповідник українського «Про вовка помовка»): остаточним «пунктом призначення» усіх поетових розмислів в умовному способі («якби-то не» — вічна, ще Арістотелем зафіксована митецька спокуса «переграти історію») виявляються — як стає ясно з появою на кону дій «кошеняти» — нестак «похилені раби» або «осквернені» «псарями» й «псарятами» «палати», тобто не незліченні у своїй множинності земні лики зла, паноптикум яких у «Кобзарі» дійсно міг би перевершити «Данта старого», а зло як таке, звісно, у сенсі не абстрактно-логічному (як концепт), а субстанційно-онтологічному — як той самий «Враг-супостат», враг роду людського, котрого не стане щойно тільки «на оновленій землі» («І Архімед, і Галілей…»), тимчасом як на дійсній, «оскверненій» («О люди! люди небораки!..»), де — «ні Бога навіть, ні півбога», — Він святкує свою владу (звісно, з ортодоксальною, від св. Августина започаткованою і досить-таки конвенційною християнською філософією зла такий погляд навряд чи дасться примирити — св. Августин, нагадаємо, категорично противився визнанню за злом онтологічної природи, пояснюючи його існування у світі єдино лиш неґацією Божої волі на користь власної людської, так що з цього погляду Шевченкова міфологія зла тяжіє радше до маніхейства). Невдовзі по Шевченкові європейська філософська рефлексія устами Ніцше висловить цю саму ідею далеко категоричніше, у формі остаточній і оскарженню не піддатній, — «Бог помер», — без того «страха господня», який Шевченка від такого остаточного висновку — все ж оберіг і утримав: тільки-но вгледівши накликаного — виціленого й викликаного його ж таки власними думками «Врага», герой «Кобзаря» відрухово-нерефлективно, тілесно реаґує так, як годиться чисто християнському суб'єктові:

Я схаменувся, осінивсь Святим хрестом і тричі плюнув…

І що ж, спитаємо, — розкаявся в грішних помислах? У несамовільному мисленому «відьомстві» — бо, воістину, тільки так і випадає визначити цю хворобливу опосілість ума все тим самим злочинним предметом? Попросив у Бога «визволити його від лукавого» — від виду Петропавлівки, «осквернених палат», нездрімного «кошенячого» ока III відділення з його досмертним таємним наглядом, нарешті, від болісної, просто-таки гамлетичної «зациклености» на ідеї «звихнености» української історії як моделі історії вселюдської — через альянс зі світовим злом (що «звихнувся час», це вперше сконстатував ще улюблений Шевченком Шекспір) — тим більше, що й сам же ще в засланчих поезіях нарікав був на душевне «опоганення», виявом якого стали «погані (читай, нехристиянські. — О. З.) вірші» («Чи то недоля та неволя…»), і над «зацикленістю» власною іронізував досхочу («Бо як по правді вам сказать, / То дуже вже й мені самому / Обридли тії мужики, / Та паничі, та покритки» [«Царі»])? Втомлений, хворий (за яких чотири місяці до смерти), гірко розчарований в особистому житті (розрив із Ликерою Полусмак стався тієї-таки осені), достатньо битий на віку «Врагом-супостатом» у його таких численних земних одмінах, — чи не мав би Шевченко, подібно до свого земляка Гоголя, так само «завороженого» впродовж цілого творчого шляху по-протеївськи мінливими ликами світового зла, наприкінці запросити для своєї змученої душі кротости й незлобивости?

Такий іспит на християнку витримала «відьма»-Лукія в «Осиці» — коли з'явилася до смертної постелі свого спокусника з ліками й прощенням; в остаточній, 1858 року, версії («Відьмі») цей фінал, одначе, викреслено (натомість названо героїню «матір'ю і сестрою»!) — сміємо припустити, не через те, що для автора стали менше важити християнські вартості (у той-таки період, у тому-таки Нижньому Новгороді, було написано «Неофітів»), тим більше що і в остаточному фіналі героїня «жила собі святою, / Дівчат научала… / Болящих лічила, / А з убогим остатньою крихтою ділилась», але смисловий акцент падає не на її «святість», хоч би яку безумовну, а на те, що, попри незаперечне визнання її чеснот громадою, її «все-таки покриткою / І відьмою звали». Такого роду «відьомство»-відання, виходить, не касується жодною молитвою і жодним християнським чином. І тому-то, стоячи «понад Невою», поет, так само вимушений «відьмак» умом, уже перехрестившись і тричі плюнувши в бік іронічно пойменованої «апостольською», а насправді бісівської фортеці, — спекавшись біса й рушивши далі своєю дорогою,

…знову думать заходивсь Про те ж таки, що й перше думав.

Коло замикається. Філософія XX століття визначила б таку інтелектуальну непоступливість як абсурдний бунт; у термінах століття минулого це радше к'єркеґорівська істинна моральність, котра проявляється як заперечення неґативних психологічних станів, свобода від них[130] (у даному разі від страху — адже герой нічим не «відгородив» себе від предмета, якому свідомо, за власним вибором протиставляється, — не вбезпечився від поновної з'яви «кошеняти» за яким-небудь наступним поворотом). Висловлюючись по-геґелівському, Шевченко в такий спосіб рішуче маніфестує свою відмову визнавати дійсне розумним, і стоїть на цьому твердо, мов той Лютер (і, до речі, цілком по-лютерівському раз у раз, сказати б, «шпурляє в чорта чорнильницею», — виціляє його, невидного для інших, пальцем, щойно забачивши!), — з тою різницею, що для такого Лю-тера, як для всякого реформатора, одержимого релігійною місією, безперечною є санкціонованість його позиції Богом, тоді як Шевченко у своєму національному «місіонерстві» почувається насамперед безмежно самотнім (спектр висвітлення наскрізної для його творчости теми одинацтва — від чужинства й сирітства, тобто самоти соціальної та родової, до еротично-сексуальної і, нарешті, екстремального прояву самотности — тюремної ізоляції[131], — своєю широтою сягає далеко за рамки власне романтичного досвіду й за філософським пафосом може бути схарактеризований швидше як «п р о т о е к з и с т е н ц і а л і с т с ь к и й»). Це почуття досить близьке до богопокинутости, тим-то, у перекладі на мову народно-міфологічних символів, і десиґнується через відьмацтво: це трагічний і необорний приділ «місіонера» розпізнавати й прозрівати зло («прозрівати» в Шевченка — завжди на лихе, наче в народній казці, де музика, запрошений грати на чортячому весіллі, звільнившись від полуди на очах, бачить замість розкішних палат болото, а замість чепурного панства — змій та інших почвар: парадиґма «прозрівання», точно віддана в поезії «Три літа»), — передбачати грядуще зло навіть там, де в теперішності, здавалось би, випадає тільки «очі веселити» — чи то на вид вродливої юної дівчини («І станом гнучим, і красою…»), чи молодої матері з дитям («У нашім раї на землі…»), чи погідного буколічного пейзажу («Якби ви знали, паничі…»): всі без винятку прояви «раю на сім світі» виявляються ілюзорними (у попередньому розділі ми вже бачили, як спрацьовує ця парадиґма, — на прикладі повісти «Художник»), бо ґенетично вражені червоточиною, наперед мічені, наче тавром первородного гріха, своєю безборонністю перед злом. І тому з-за плечей щасливих юних красунь манячить перед внутрішнім зором поета грізна примара вічних злиднів і жебрацької старости, а в руссоїстському «раю» простого й природного селянського життя він «бачив пекло». Це справді Шевченків modus vivendi і водночас його основна, усвідомлена й сповна чуттєво пережита вольова інтенція, вольовий первень його особистости, стосовно котрого всякі — зрештою, ним самим рішуче змінімалізовані — форми соціальної «пристосованости» й «петербурзтва» виявляються геть випадковими й неістотними.

Щоб скінчити врешті з цією «пристосованістю»: ми не перебільшуємо, стверджуючи, що Шевченко сам звів її трохи не нанівець — увільнившись від нагоди функціонально інтеґруватися в імперську культуру, від «служби», що про неї, вирушаючи на «підкорення» Петербурга, мріяло ціле сучасне йому покоління українських Растіньяків, і перший з-поміж них — Микола Гоголь; з незрозумілих причин вітчизняне шевченкознавство зазвичай якось поминає увагою той факт, що Шевченко, котрий зараз після викупу з кріпацтва, окрилений зусібічними похвалами, стипендією як особливо здібному та покровительством «великого Карла», зі щирим ентузіазмом замірявся був робити блискучу академічну кар'єру (Г. Ф. Квітці-Основ'яненку писав під ту пору: «Через два годи як прочитаєте в якім-небудь журналі, що якийсь-то Шевченко намалював картину дуже до ладу! а за таке малювання академія його [мене б то] посилає в Італію в самий Рим. Весело, батьку, дуже весело!»[132]) — ба вже й довів серйозність своїх замірів, наодержувавши численних відзнак, дві срібні медалі, а в списках екзаменованих незмінно посідаючи чільні місця в класі, — десь із середини 1841 року відверто занехаює навчання, перестає відвідувати заняття і з'являтися на іспити, так що врешті-решт, по сімох місяцях, Товариство заохочення художників змушене позбавити його стипендії за «нерадение… и неоказание в последнее время никаких успехов»[133], і закінчує Шевченко Академію 1845 року — некласним художником, тобто з правом, як сказали б сьогодні, вільного працевлаштування: заповіданої кар'єри не відбулося. Та криза 1841—1842 років — коли, за власними словами Шевченка (запис у «Журналі» від 1 липня 1857 p.), в «изящно-роскошной» робітні Брюллова, цьому академічному «святилищі», перед ним, «как в знойной дикой степи надднепровской, …мелькали мученические тени наших бедных гетманов», «расстилалась степь, усеянная курганами», і він «не мог отвести своих духовных очей от этой родной чарующей прелести», — була кризою не стільки професійного (малярство чи література?), скільки в повному сенсі екзистенційного вибору, — чого Шевченко, судячи з дальшого запису, і сам був свідомий, іронічно-відсторонено визначаючи своє покликання як «странное»: «Я хорошо знал, что живопись — моя будущая профессия, мой насущний хлеб. И вместо того, чтобы изучить ее глубокие таинства, и еще под руководством такого учителя, каков был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил и которые, наконец, лишили меня свободы и которые, несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я все-таки втихомолку кропаю. Право, странное это неугомонное призвание».

Можна б зауважити, що степи з могилами та мученицькі тіні «бідних гетьманів» пречудово могли б втілитися й на полотні, і навіть, при певних компромісних жестах обох сторін, у межах навчальної програми (одержав же був Шевченко срібну медаль Академії за «Циганку-ворожку», також картину української тематики, за рубрикою «живописи исторической и портретной»[134]!), і навіть стати за насущний хліб — започаткована 1844 р. серія «Мальовнича Україна» мала добру рекламу в столичній пресі[135], частково спонсорувалася Товариством заохочення художників, і передплата на неї посувалася доволі жваво: «малоросійська тема», з якою Шевченко прийшов у малярство (бо всі його творчі задуми, як пов'язані, так і не пов'язані з академічною програмою, судячи з листів початку 1840-х, оберталися виключно в колі української історичної та етнографічної тематики), була в тогочасному російському мистецтві модною, ба й престижною, так що реалізувати свої візії в малярстві Шевченкові заважала аж ніяк не тематична «інокультурність». Конфлікт лежав глибше — в площині тожсамісній, самовизначальній, і впирався в гостро вичуту митцем нагальну доконечність віднайдення свого автентичного, не захаращеного зовнішньо-предметним, субстанційного буття — своєї, сказати б, екзистенції.

Що проблема кризи 1841—1842 років криється саме тут, першим запідозрив О. Пріцак, котрий, покликаючись на встановлену Ю. Лотманом «дихотомію художник versus поет» у петербурзькій культурі пушкінської доби, вписав Шевченка власне в ці координати, витлумачивши означений біографічний перелом як боротьбу в Шевченкові майстра-ремісника — з богонатхненним пророком[136]: пояснення слушне, але, на нашу гадку, не зовсім вичерпне. Вибір вершився не в самих лиш межах петербурзької культури — котра, хто ж стане заперечувати, сформувала Шевченка, може, не меншою мірою, ніж «онтоґенетично» їй попередня, закладена в нього ще в пору віленсько-варшавської юности, культура польського романтизму, — та річ якраз у тому, що тільки поезія, словесне мистецтво дозволяли Шевченкові вийти за межі тієї культури, відсторонитися від неї як від «іншої». Раз самовизначившись як «кобзар», отже, архетипальний Vates, він же thulr, він же troubadour (завважмо, що в «Єретику» Шевченко сам інтерпретує в тексті «трубадурів» як «кобзарів»), тобто свідомо взявши на себе місію хранителя й ретранслятора усних переказів племені (у «Передмові» до «Гайдамаків» ця наративна модель ще спеціально наголошується — як не остаточно всталена: «розказую так, як чув од старих людей», «дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: „Коли старі люди брешуть, то й я з ними“», — у подальшій творчості подібних тавтологічних «словесних автопортретів» дедалі меншатиме, і кобзарський архетип потроху згорнеться і «зцементується» до образу «старого» й «сивоусого» наратора — таким, на подивування сучасних літературознавців, бачив себе Шевченко мало не від тридцятирічного віку[137]), — Шевченко тим самим, volens nolens, і, може, ще не цілком розуміючи, що чинить, уже розіграв, «зімітував» ранню, міфологічну, «варварську» фазу зовсім окремої, на позір цілком уґрунтованої на фольклорній традиції, культури.

Попервах це була ще чиста, сказати б, «гра в Перебендю» — з усіма приналежними відступами-апеляціями до уявних «дівчат»-слухачок, яким, замість «Гриця та веснянки», «співалися» «Катерина» і «Тополя», із вставними «метаоповідями», як у «відкритій» на non-finito «Мар'яні-черниці», де Шевченко «розповідає» своїй Беатріче Оксані Коваленко[138] про те, як «у неділю на вигоні» кобзар «розповідає» дівчатам про нещасливе кохання Мар'яни, — врешті, з чисто орнаментальними вставками фольклорних і квазіфольклорних записів. Варто, між іншим, зауважити, що після І. Франка з його ґрунтовним культурологічним аналізом «Перебенді» досі, здається, тільки Л. Плющ оцінив просто-таки «постмодерністичну» перетканість «Кобзаря» уже «закритими» для сьогоднішнього читача цитатами, алюзіями й референціями, зокрема, до народної поезії[139]: «Кобзар» дійсно є дуже «небезпосередня» й дуже «літературна» книга, це міф, в основному сконструйований, як і пристало міфові, із всуціль «знакових» елементів завмираючої культури, тож для адекватного його розуміння нам нині потрібні коментарі не менш розлогі, ніж до джойсівського «Улісса», — щойно в сучасну добу Р. Бартові вдалося продемонструвати, що всякий міф ab definitio є «вторинною семіологічною системою», «метамовою», знаковою системою другого порядку, позаяк «формується з певного матеріалу, вже обробленого задля певної комунікації»[140], і ось цей-то матеріал філософові-антропологу, що береться досліджувати Шевченкову міфотворчість, і належить розкодувати.

Повернімося, одначе, до так щасливо знайденого Шевченком архетипу «кобзаря». Архетип був ізоморфний національному міфові, від початку містив у собі в згорненому вигляді його повну, за О. Лосєвим, тріадичну структуру — особистість—історія—слово, і, відтак, вимагав дальшого себе-розгортання, диктував власні «правила гри». Улягаючи ж правилам, заданим художникові-академісту петербурзькою культурою, Шевченко приречений був зоставатися імперським митцем «локальної», «обласної» теми, і його культурне українство, вже вичуте як певна, хай ще й не проартикульована цілість, неминуче мало б обернутися частковістю, окремішністю, втисненою в ширше «загальне». На тому, малярському, шляху міф не мав шансів зреалізуватися — адже «міфічна свідомість повинна дати слова про історичні факти, оповідь про життя особистостей, а не просто їх німу картину. Міф — „поетичний“, а не „мальовничий“. Без „поезії“, точніше кажучи, без слова міф ніколи не торкнувся б глибини людської і всякої іншої особистости. Він був би зв'язаний назавше споглядально-пластичними формами й ніколи не зміг би виразити того, на що спроможне тільки слово. Слово — принципово розумне та ідейне, тоді як образ і картина принципово споглядальні, зорові, й „ідею“ дають вони лиш остільки, оскільки вона вимовна у видимому. Міф куди багатший. Його „змисловість“ охоплює не тільки матеріально-тілесні, але й усякі розумні форми»[141].

Так що Шевченко вибирав не просто між літературою і малярством — він вибирав між міфом (цілістю) і «темою«(частковістю), тобто, у соціально-культурному вимірі — між своєкультурністю та «малоросійством», а в екзистенційному — між свободою («кобзарем» — деміурґом національного міфологічного космосу) і несвободою (модним художником імперської культури) в собі самому. Позаяк результат цього вибору нам відомий, твердження про гадане роздвоєння Шевченкової особистости ми розцінюємо не більше як логічне непорозуміння. Говорячи в к'єркеґорівських термінах, означений вибір можна ототожнити з першою — естетичною — стадією Шевченкового сходження до себе самого, до чудесної, читай міфічної, повноти особистісного розвитку, чи то пак до «справдешнього існування»: наступна, етична, ознаменувалася кризою «трьох літ», і нарешті останню, релігійну стадію, вичерпно відтворену Л. Плющем у монографії «Екзод Тараса Шевченка», поет перейшов на засланні. Така «екзистенційна діалектика» поступального руху автора-героя всередині твореного ним міфа.

Відтак, як бачимо, міфологічний наратор — виповідник колективного несвідомого — сам виявляється в цій своїй місії водночас творцем і творивом: з одного боку, його на неї безумовно провіденційно «обрано», покликано, як первісних шаманів, біблійних пророків і взагалі всю релігійну еліту в духовно-культурній історії людства, на що недвозначно вказує його виняткова зрячість на імплантацію метафізичного зла в поцейбічний світ, — але з другого, він і сам цю місію обрав, вислідом цілком свідомого вольового акту, як обирають «щиру, вірну дружину», — він її «любить» (підхід уже суто християнський — від «божих обранців» архаїчних спільнот не вимагалося любови до свого приділу, тільки вірної служби) і тому, закономірно, хоч би скільки за неї «каравсь» і «мучивсь», — «не кається» («N. N.»). Саме ненатло пошукувана (екзистенційно запотребована) ним «Божа правда», протиставлена «людській», викривленій «Врагом-супостатом» профанно-історичній, слугує йому за головний інструмент для художньої реставрації життєвого світу своєї спільноти, сказати б, ab ovo, — від першопочатків духовного філоґенезу.

Дальша логіка дослідження вимагає від нас приглянутися пильніше іманентній структурі власне-українського «космо—психо—логосу» (Г. Гачев), яким він постає в Шевченка — і, відповідно, яким був успадкований від нього наступною національно-культурною традицією.

Україна вічна й історична. Топологія українського аду.

Україна як міфологічний концепт: ідеал буття чи проклін нереалізованости? — Чому Шевченко — «наш первий історик». — Історизм як «пророцтво про минуле», або правда фізична й метафізична. — Ляпас у Петрозаводську («Юродивий»): праведник у Содомі. Дітовбивство в Умані («Гайдамаки»): Сатурн серед сатурналій. Українська версія земного аду: вимушена упиризація і розпад народного тіла. — До проблеми національного пророка: «кобзар» як Vates ludens; щирість і лицедійство. — Шевченко і давньоюдейські пророки: націотворчість — самотність — богоборство «ізраїлевого» типу. — «Заповіт» — угода з Богом про свою посмертну «залежність». — «Зла» і «добра» кров. — Метафізичний гріх України: зневоленість. — Воля суб'єктивна і об'єктивна. — Два топоси українського аду: бунт (демонічна інверсія волі) і сон (богозневажна відмова від буття). До символіки сексуальних образів: «покритка» і «москаль»; дівоцтво й «неісторичність». — Схід і Захід України за Шевченком. — Архетип могили. — Козаки як «заложні мерці»: покута за «славний гріх». Трагічна вина за Геґелем і Шеллінґом. — Альтернатива малої есхатології: шлях святости. — Альтернатива великої есхатології: міленарність. — Паралельні пари: «козак у могилі — дівоча душа» (минуле), «москаль — покритка» (теперішнє). Зацикленість історії. — Визвольна місія Слова. — Шевченків міф сьогодні.

«Нове» шевченкознавство вже сяк-так упоралося з тим парадоксом, який пустили повз увагу народницька (і її спадкоємниця радянська) критика, та й не лише вони: навіть Драгоманов у добрій вірі твердив, з притаманною йому аристократичною зверхністю, що «Шевченко тільки й знав, що хліборобство та свою Україну, про яку він казав, що „нема на світі другої“»[142] (NB: знадобилася столітня еволюція теорій інтерпретації, плюс, звичайно ж, шерег українських національних катастроф XX століття, щоб зрештою Л. Плющ і Ю. Шевельов потрапили правильно прочитати неточно зацитований Драгомановим рядок — «Нема на світі України» — не як апофеоз національної ексклюзивности, а як «апокаліптичну візію світу із затертою на мапі Україною, світу без України»[143]). Тимчасом, ні «хліборобства», ні реальної, сучасної йому України Шевченко якраз не знав і, з цілком об'єктивних біографічних причин, знати не міг (збираючись в останній свій рік нарешті осісти з дружиною на омріяному власному господарстві, просив, аби попервах із ним замешкала сестра Ярина, «бо я і жінка моя, хоч і в неволі і в роботі зросли, але в простому сільському ділі нічого не тямим»[144]), — залишивши Україну підлітком (та ще й підлітком-марґіналом — не «хазяйським сином», котрий змалечку інтеґрується в аграрно-патріархальний життєвий устрій[145]!), а в зрілому віці відвідуючи її тільки більш або менш тривалими наїздами, Шевченко, має рацію Б. Рубчак, ідеально підпадає під літературознавчий канон «еміґраційного поета». Батьківщина в таких випадках — особливо якщо розлука з нею не була добровільною — стійко асоціюється у свідомості з «утраченим раєм», «Золотим Віком» індивідуальної біографії — дитинством, юністю, порою невинности й чистоти (саме звідси походить підмічена Г. Грабовичем асексуальність міжлюдських стосунків у світі Шевченкової утопії[146], — хоча, з іншого боку, тут, звичайно, і відгомін християнського образу Царства Божого, де янголи так само безстатеві).

Така «Україна» — країна дитинства і, водночас, потойбічного, позасвітнього блаженства, тобто, в обох випадках, без-свідомого: до-свідомого і після-свідомого стану, — країна, де душа «у себе вдома», у вічній теперішності (дитинство-бо є входженням індивіда в час, свого роду прототемпоральністю, позбавленою пам'яті про минуле, і в цьому сенсі також являє собою суцільне «тепер»), — цілком вичерпно описується хронотопом «садка вишневого коло хати» (прикметно, що однойменний хрестоматійний вірш був написаний Шевченком в ув'язненні, тобто в ситуації максимального емоційного стресу, коли активізуються найбільш підставові структури особистости). Цей «садок-райочок» («Л.»), який в останній, передсмертній поезії («А поки те, та се, та оне…») переноситься в сподіване майбутнє душі — «над самий Флеґетон», — є передусім, навіть у позаземній своїй іпостасі, топосом роду, родини, любовної споріднености поколінь (тут «дочка вечерять подає, / А мати хоче научати» [«Садок вишневий коло хати…»], «дружина… / Сяде собі в холодочку / З дітками малими» [«Подражаніє Едуарду Сові»], тут і самотньому «присняться діточки… / Веселая присниться мати» [«Л.»]), — є, інакше кажучи, конкретно-чуттєвим символом духовної єдности «і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків в Украйні і не в Украйні»: саме Шевченкові належить в українській інтелектуальній історії честь відкриття цього синтетичного погляду на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в універсально «відкритому» часі й просторі континуум, саме в лоні Шевченкового міфа відбулося зародження того, що можемо з повним правом визначити як українську національну ідею[147]. «Не знаючи» (у кращому разі — напівзнаючи) конкретно-історичної України — провінції Російської імперії середини XIX століття, — Шевченко потрапив узагальнити предмет своїх дитинних емоційних фіксацій (що його, до речі, сам таким і усвідомлював — «І виріс я на чужині, / І сивію в чужому краї; / То одинокому мені / Здається — кращого немає / Нічого в Бога, як Дніпро / Та наша славная країна…») до ранґу ідеалу національного буття.

У цьому, і тільки в цьому сенсі ми можемо погодитися з Г. Грабовичем, що «у Шевченковому міфі Україна зовсім не місце, територія чи країна, вона — стан буття, чи, якщо точніше, екзистенціальна категорія в теперішньому часі, а в майбутньому, після свого остаточного перетворення, — форма ідеального існування»[148]. А проте прийняти це твердження за абсолют не випадає, навіть виходячи з іманентної діалектики міфа: міф-бо, як уже зазначалося вище, передбачає гранично повну збіжність ідеї суб'єкта (байдуже, індивідуального чи колективного) з безпосередньою, конкретно-історичною емпірією його становлення, — злиття його цільового, телеологічного плану з планом зовнішнім, «заданим». Іґнорувати цей «заданий» план — Україну «метаісторичну», не доростаючу у своєму «особистісно-історичному бутті» (О. Лосєв) до себе як «форми ідеального існування» (неспроможну, висловлюючись точною формулою Лесі Українки, «своїм життям до себе дорівнятись», — власне від Шевченка цей проклін нереалізованости стає чи не центральною проблемою української філософської рефлексії в усіх її різновидах, від художньої літератури до філософсько-історичних студій), — означало б зумисне редукувати цілість міфа до однієї з його часткових підструктур.

Говорячи про міфологічну інтерпретацію Шевченком української історії (процесу становлення), слід, одначе, застерегтися. П. Куліш мав-таки певні підстави назвати Шевченка, у надгробному слові, «нашим первим істориком»: річ у тому, що на час появи Шевченка в українській професійній культурі — і в історіографії, і в романтичній історичній прозі «малоросійської школи» — вже доволі чітко увиразнився розрив між сакральним минулим і профанним теперішнім історичним часом. Минуле, доба буяння «привілеїв і вольностей козацьких», за якими найдужче ностальґувала колишня українська старшина, а нинішнє «малоросійське дворянство», героїзувалося головно як безповоротно затрачена антитеза профанному сьогоденню. Як вичерпно формулює гетьман П. П. Скоропадський у спогадах про своє дитинство, проведене в полтавському маєтку діда — Шевченкового сучасника І. М. Скоропадського (також «потомка гетьмана дурного», хоча й ліпшої слави, ніж протаґоніст вірша «П. С.»), у тодішньому середовищі національної еліти «Україна розумілася як славне рідне минуле, проте ніяк не пов'язувалася з теперішнім»[149]: власне-українська історія як така «скінчилась», вичерпалась — принаймні у формах політичної активности. Тож якщо розуміти місію історика так, як розуміла її філософія романтизму, — за визначенням Ф. Шлеґеля, як місію пророка, зверненого в минуле, отже, додамо від себе, покликаного відновити неперервну тяглість історії, по-гамлетівськи «направити вивих» звихнутому часоплину, оприявнивши присутність минулого в теперішньому та майбутньому у вигляді лінійно детермінованих наслідків, — то Шевченко безперечно був «нашим первим істориком», також і фахово достатньо підготовленим для того, аби опонувати як офіційній великодержавницькій історіографії (розгорнуту діатрибу на її адресу містить уже вступ до «Гайдамаків»), так і «малоросійській» позаісторичній свідомості з її відчленуванням минулого як остаточної (й ідеальної!) в-собі-завершености[150].

«Посланіє» («І мертвим, і живим…») з його наскрізним закликом до «земляків» «прочитати тую славу», «не дурячи самих себе», не просто дегероїзує «славну» минувшість як таку, що спричинила мізерну теперішність, а відтак не може слугувати навіть підставою для національних гордощів («Чого ж ви чванитеся, ви! / Сини сердешної Украйни!.. Може, чванитесь, що братство / Віру заступило, / Що Синопом, Трапезонтом / Галушки варило. / Правда!.. правда, наїдались. / А вам тепер вадить. / І на Січі мудрий німець / Картопельку садить»), — парадоксальним чином, через таку переоцінку «Посланіє» якраз «розгальмовує», актуалізує вже, було, застиглу, законсервовану в безрухові минувшість (щойно в XX столітті дослідники колоніальних культур — Ф. Фенон, Е. Саїд — показали, що подібне «застигання» є неомильний симптом поступового відмирання національної культури в ситуації більш-менш тривалої загрожености[151]). Шевченкова «атака» на козаччину по лінії «деґрадуючого» елітного переємства (коли українські «Брути і Коклеси» проголошуються «рабами, подножками, гряззю Москви, Варшавським сміттям» — а значить, прямими попередниками нинішніх «няньок» і «дядьків» «отечества чужого») відіграла роль своєрідної «культурної революції» — привівши в рух, здавалось, назавжди «зупинені» квазіміфологічною ґлорифікацією культурні шари. У цьому сенсі Шевченко ніби повернув Україні — дарма що зі знаком «мінус» — її «втрачений час», реставрував її «розчленоване» в часі національне тіло, — а це й є функція історика, адже тяглість історичного процесу забезпечується в нашій свідомості єдино лиш постійною «перебудовою» каузального ланцюга минулих подій, залежно від настаючих, тих, котрим ми є свідками й сучасниками: кожна нова подія дослівно змінює минуле, оскільки виводить на яв раніше заховані в ньому «непрацюючі» зв'язки й закономірності, засвічує доти «погашені» смисли. Вивіривши минуле сучасністю, Шевченко цілком неметафорично його «воскресив».

Звісно ж, сказане не означає, буцімто «Кобзар» призначений слугувати автентичному історичному пізнанню — та останнє і взагалі не належить до компетенції красного письменства: як завважив ще Арістотель, «поезія і філософськи глибша, і серйозніша за історію, — поезія говорить більше про загальне, а історія — про окреме»[152]. Предметом історичної поезії ніколи не є гола емпірична реальність того, що вже відбулося і що ми спроможні хіба лиш «узяти до відома», невладні нічого з цим «зробити». Арістотелівське «загальне», «те, що могло б бути», — «Істинне Метафізично» на противагу «Істинному Фізично» (Дж. Віко), «ідеальна історія» на противагу «дійсній» (Е. Ренан), «метаісторія» (Н. Фрай) на противагу власне-історії тощо, — це минуле, котре переживається «тепер і тут» як сукупність нереалізованих можливостей, минуле, у якому існує умовний спосіб («Якби-то, — думаю, — якби / Не похилилися раби…»), яке звучить безугавним, вельми специфічно згармонізованим хором людських воль та устремлінь і відтак справді є далеко «філософськи глибшим і серйознішим» («істиннішим», за Дж. Віко), ніж захаращена випадковостями однозначна пласка фактичність[153]. Тож Шевченко, розуміється, «метаісторик» — і не лише тому, що, з загарливістю сутого міфотворця, для якого, на відміну від «чистого» митця, витворювана ним словесна реальність не сприймається за фіктивну, а наділяється всією повноважністю намацальної, змислово-конкретної яви[154], не вагається коригувати «фізичну» історію «метафізичною», мало клопочучись фактичною достеменністю («тим гірше для факту»!), — вище ми вже мали нагоду показати, на прикладі «історії» Оксани Коваленко[155], як послідовно підганяються ним під логіку міфа події власного життя, і точнісінько так само обходиться він і з подіями життя національного. Звісно, коли дивитись на це останнє sub specie aeternitatis, то, приміром, факт, що скандальний випадок, описаний у поемі «Юродивий», трапився не в Києві, а в Петрозаводську, і не з «капралом Гавриловичем» (київським, подільським і волинським — «полян, дулебів і древлян» — генерал-губернатором Д. Г. Бібіковим), а всього тільки з його «єфрейтором малим» (правителем генерал-губернаторської канцелярії М. Е. Писарєвим), може мати принципове значення хіба що для археографів. Для нас, по упливі часу й «розчиненні» в ньому реальних історичних осіб, важить уже єдино символічне значення жесту (публічного ляпаса високопоставленому імперському урядникові): саме те смислове ядро події, котре, вмент відлущивши полову довільних обставин (місця і об'єкта дії), вичленував і Шевченко, — та ще й, трансплантувавши його в український контекст, навантажив додатковим смислом: «українізований», анонімний виконавець історичного жесту (найправдоподібніше, хтось, особисто ображений Писарєвим — знаним хабарником, людиною без виразних моральних засад, що не гребувала торгувати в інтересах кар'єри навіть власною дружиною[156]), перетворюється на «святого лицаря», «одного козака із міліона свинопасів», символічного месника за національне безмовне приниження, а значить, у підтексті, того самого біблійного праведника, задля якого врятоване буде збезчещене гріхом місто (Київ).

Так дрібний скандал рівня газетної хроніки набрякає універсальним «метаісторичним» смислом, розростаючись до масштабів самітницького бунту. Зрілий екзистенціалізм перегодом визначить такий бунт як абсурдний, для Шевченка ж герой, попри все своє суб'єктивно вистраждане одинацтво, ще ніде не відколотий, у метафізичному сенсі, від субстанційної єдности національного цілого, універсально репрезентантний щодо нього в усіх своїх життєпроявах (на прикладі трьох покутних душ із «Великого Льоху» ми вже бачили, який тягар космічної відповідальности падає в цьому міфі на індивіда, котрий, хай навіть у чисто сократичному «гріху незнання», обертається проти своєї спільноти). Тому, знов-таки «з погляду вічности», у заданому насамперед християнською етикою оцінному масштабі, проголошений «юродивим» виправдовує, усправедливлює, випрямляє вивернутий навспак світ справдешніх «юродивих» («неначе люди подуріли» — цей мотив звихнутости, загального безумства часто повторюється в Шевченка, випереджаючи аналогічні одкровення в європейській культурі наступного століття), — випрямляє тим, що вносить у нього момент істини, чи, у шевченківських категоріях висловлюючись, святої правди. Якщо з-поміж маси «свинопасів» «найшовсь-таки якийсь проява… / Що царство все оголосив: / Сатрапа в морду затопив», значить, «свинопаси» не такі вже й безнадійні, і шанс «діждатись Вашінгтона / 3 новим і праведним законом» за ними зберігається. Що й треба було довести — з точки зору внутрішньої діалектики міфа.

Інший, доволі вже хрестоматійний приклад Шевченкового коригування «фізичної» історії «метафізичною» — епізод із ритуальним («не я вбиваю, а присяга») дітовбивством у «Гайдамаках»: байдуже, що історичний Гонта своїх дітей не різав, та, либонь, і не міг різати, скоро зберіг життя малолітньому синові навіть прямого ворога — уманського губернатора Младановича, — цей «реальний» Гонта обходить Шевченка так само мало, як реальна пединівська селянка Оксана Коваленко-Сорока або реальні обставини конфлікту олонецького губернатора М. Е. Писарєва з безіменним петрозаводчанином. У «Гайдамаках» і взагалі всі персонажі умовні, неповнокровні, також і в прямому сенсі слова: тут-бо орґіастичною рікою клекоче неправедно пролита кров, у міру прибування якої «розливці» її (як писалося в козацьких судових актах) бліднуть, виблякають, затрачують не то індивідуальні, а й просто людські риси, дедалі більше вподібнюючись безтілесним демонічним тіням на тлі «червоніючого пекла» апокаліптичного пожару. Навіть у стосунку до своїх товаришів заникає елементарна здатність до емпатичної чутливости: спершу гайдамаки під проводом Гонти, «як смерть люта, не вважають / На літа, на вроду / Шляхтяночки й жидівочки», потім відбувається танцюриста вакханалія з піснею «Отак чини, як я чиню. / Люби дочку абичию» (sic!!! — цим відверто-ґротесково пародіюється попередня різанина «абичиїх» дочок: фрейдист додав би ще, що й ніж, у Шевченка «залізна тараня», у багатьох архаїчних міфологіях слугує за фалічний символ), — а відтак уже Гонта, на Яремин крик: «Постривайте, не вбивайте: / Там моя Оксана», незворушно відказує: «Найдеш іншу», — впадання в екстаз масового, деперсоніфікованого вбивства автоматично деперсоніфікує для вбійника всі і всякі міжлюдські взаємини, погашає в його очах унікальність конкретного «іншого», так що подальша сцена розправи з власними синами, котрих у тексті поеми не наділено навіть іменнями — «вони католики», і цього досить: діти-функції, — тільки довершує Гонтине знелюднення.

Прикметно, одначе, що мовою міфологічного архетипу це знелюднення виражається не через «оскотинення», як воно відбувається з Шевченковими деспотами-можновладцями (по лінії «із людства — вниз»), а через демонізацію — упиризацію: Гонта-дітовбивця блукає по бойовиську вже чистісіньким фольклорним упирем («Крови мені, крови! / Шляхетської крови, бо хочеться пить, / Хочеться дивитись, як вона чорніє, / Хочеться напитись…»). Мотив невипадковий: перед тим Ярема, довідавшись про вільшанську трагедію й викрадення Оксани, вигукує з непідробним розпачем: «Чом я вчора, поки не знав, / Вчора не загинув! А сьогодні, коли й умру, / 3 домовини встану / Ляхів мучить», — вимушена упиризація виразно переживається ним як прокляття, котрим тавровано душу. Тут, на наш погляд, і криється ключ до розуміння природи гайдамацького гріха: він не «злоначинающий», як «тваринний» гріх владчої «неситости», а тільки «реактивний» щодо переможного зла; у його основі — сама по собі цілком шляхетна («свята») спроба «виправити» світ, відновивши вже раз, було, порушену божисту рівновагу, усунути той «страшний суд», який «ляхи в Україну несуть», — «розкувать сестру» і «не дати матері в руках у ката пропадать» (звертаємо спеціальну увагу на цей архетипальний образ національного поневолення як покривдженої жіночости). Проблема в тому, що в такому герці з інфернальним злом метод (убивство) непомітно, але неминуче підміняє собою ціль (визволення), — зло породжує зло, і початковий лицар-месник, увійшовши в порочне коло, парадоксальним чином впадає в той самий параліч волі, що й раб, який добровільно своєю волею поступився, — його вчинками керує інерція злотворення («не я вбиваю, а присяга»), котра, у кінцевому підсумку, і перероджує його на трагічного (бо мимовільного!) упиря — байдуже, за життя чи й по смерті також.

Відтак «Гайдамаки» — це, строго кажучи, нестак історична поема, як міф українського національного пекла[157], де головною темою виявляється поступовий розпад того, що М. М. Бахтін назвав би «родовим народним тілом». Первісний замір «розкувать сестру», отже, відновити ґвалтом розірвану двостатеву цілість народного тіла, геть тоне в морі крови, — невипадково й «хеппі енд» Яреми з Оксаною виявляється ілюзорним: «ввечері» (навіть не вранці, не по шлюбній ночі!) після вінчання Ярема, «щоб не сердить отамана, / Покинув Оксану: / Ляхів кінча», — зв'язаність пролитою кров'ю переважує родинний зв'язок. І навіть із ретельністю вченого-фольклориста відтворені Шевченком гайдамацькі бенкети, з рясно імплантованими в текст «кобзарськими» сороміцькими піснями та примовками («Заганяйте квочку в бочку…»), які, згідно з каноном народної сміхової культури, мали б засобом ґротескового зниження регенерувати буйну, діонісійськи-святкову («бенкет» же!), переповнену собою через верх народну тілесність[158], не визволяють ні героїв, ні читача від кривавого кошмару, а навпаки, ще дужче його нагнітають: об'єктивована для художнього споглядання народна культура навіч демонструє свою історико-практичну безпорадність, неспроможність вивести свого суб'єкта — опанований жагою нищення народ — із кола земного пекла (нагадаємо, що «ґротеск, пов'язаний з народною культурою, наближує світ до людини й отілеснює його, оріднює його через тіло й тілесне життя… В романтичному ж ґротеску образи матеріально-тілесного життя — їда, пиття, випорожнення, злягання, пологи — майже зовсім затрачують своє відроджувальне значення й перетворюються на „низький побут“»[159]; ґротеск «Гайдамаків», звісно, не романтичний, проте й не «народний» у властивому сенсі — це, сказати б, «метанародний метаґротеск» — спортретований фольклорний комізм, безсилий очистити від пролитої крови й повернути до життя). У цьому розчленованому-роз'єднаному світі-тілі народу, де Танатос витісняє Ерос, де мужчини йдуть навприсядки серед гори жіночих трупів, а молодий кидає молоду увечері по вінчанні, «контрапунктне» — бо саме ним композиційно вивершується поема — вбивство отаманом своїх дітей виявляється не чим іншим, як символом безмайбутности «проклятого народу», ґвалтовним («Махнув ножем — / І дітей немає!») обтинанням міжпоколіннєвого зв'язку, перспективи «виходу» у завтрашній день, тобто символом на свій спосіб зупиненого історичного часу. Не буде перебільшенням сказати, що Гонта стає в Шевченка українською версією Хроноса-Сатурна — міфічного пожирача власних дітей, а криваві «бенкети» набувають значення демонічних пародій на присвячені цьому божеству давньоримські сатурналії. Так що, у кінцевому підсумку, важить не те, «різав» чи «не різав», — важить максимально повно оприявнена міфом ідея звихнености народної судьби, метафізичної безвиході, у якій опиняється народ, що впадає в залежність від твореного ним «страшного суду».

Можна назвати такий підхід до минулого «метаісторією». Але ще точнішою, на наш погляд, буде аналогія з пророцтвом: останнє-бо, за визначенням О. Лосєва, «існує на те, аби встановити смисл грядущих (у даному випадку — минулих: згадаймо шлеґелівську дефініцію історика! — О. З.) часів, а не їхні факти. Тому всі тлумачення мають обмежитися встановленням тільки точного смислу подій, а не їхнього фактичного перебігу. Ось це і є пророцтво, а не астрономічне обчислення затемнення. І ось це й вимагає синтезу знання і віри»[160].

До самоусвідомлення себе як національного пророка Шевченко приходить уже в період «трьох літ»: автограф укладеного ним самим однойменного збірника, куди ввійшли поезії 1843—1845 років і який, замість стати надбанням читацької публіки, потрапив на стіл III відділення і склав головну підставу обвинувального акту, відкривається вміщеними поряд графічними зображеннями біблійного пророка (судячи з наступного епіграфа з Плачу, гл. 5, 7—8, 12—14, — пророка Єремії) й автора. Щоправда, автопортрет явно іронічний, шаржований — тут безумовна «інтерференція» з раз уже прибраною «кобзарською», «перебендиною» маскою, адже не забуваймо, що «кобзар» одночасно і Vates, і трикстер, — і стародавній богонатхненний жрець-віщун, і середньовічний блазень-жонґлер-шпільман: це підмітив ще Драгоманов, тільки, з усією питомою серйозністю людини «одної ідеї», не потрапив такої «культурної синтетичности» вмістити[161]. Зрештою, виглядає, що мало хто її вмістив і з Шевченкових сучасників, кому припало спілкуватися з Кобзарем особисто: ті невичерпні «лицедейские качества», котрі Шевченко-людина повсякчас демонструє на сторінках «Журналу» (докладний аналіз цих «масок» зроблено Б. Рубчаком у статті «Живописаний Шевченко»), здається, належно поціновані були тільки його товаришем по засланню, солдатом-земляком Андрієм Обеременком, — у записі від 29 липня 1857 р. наводяться його простосерді слова, сказані при знайомстві: «Я сам бачу… що ми свої, та не знаю, як до вас приступити, бо ви все то з офіцерами, то з ляхами тощо. Як тут, думаю, до його підійти. Може, воно й сам який-небудь лях, та так тілько ману пускає (курсив наш. — О. З.)». Шевченко, цей вічний «свій серед чужих, чужий серед своїх», таки справді, цілком дослівно, «пускав ману», потрапивши завести прибраним «під адресата» іміджем не тільки довірливих українських знайомих[162], а навіть такого визнаного знавця людських душ, як Тургенєв[163]. Найцікавіше, що подібне «лицедійство» ніколи не оберталося в Шевченка лицемірством і, либонь, ніщо не провокувало його на такі гнівні діатриби, як облудність, чи, за його власним терміном, «фарисейство». Загалом ця проблема в філософсько-культурному плані не така однозначна, як може здатися, адже «щирість», уперше виведена на рівень етичної категорії щойно в філософії Романтизму (у Канта[164]) і обґрунтована Т. Карлайлем як родова прикмета всякого пророка в усі епохи, як своєрідний психологічний еквівалент того, що на світоглядовому рівні визначається як віра[165], — становить доконечну передумову духовного консолідування спільноти: «тільки в світі щирих людей можлива єдність»[166], у тому числі й національна. І хоч той-таки Кант застерігав, що «щирої людини в істинному розумінні цього слова не існує», позаяк ми «почасти приховуємо наші вчинки, почасти прибираємо іншого вигляду, володіючи мистецтвом виглядати інакше, ніж є насправді»[167], а проте в новітній українській культурній традиції, де опозиція «зрада-вірність» історично набула без перебільшення вітального значення для існування національної спільноти, прищепився доволі жорсткий та однолінійний «категоричний імператив» щирости як незмінности, невдаваности, своєрідного психологічного монізму[168]. Тому Шевченкова протеїстична багатоликість упродовж десятиліть просто не фіксувалася національно-культурною рецепцією, а редукувалася до того чи того «ідеологічно монохромного» образу: «кобзар» як Vates ludens, пророк-шпільман не був для неї досить «серйозним», — у висліді на сьогодні в Україні практично не маємо досліджень шевченківської іронії, тимчасом як вона становить важливий конструктивний елемент не самої лиш його естетики, а й світогляду в цілому.

З давньоюдейськими пророками (а Шевченка цікавили не тільки канонічно «великі», як Єремія, Ісайя та Єзекіїль, а також і «малі» [див. «подражаніє» Осії], тобто пророцький інтелектуально-релігійний рух як такий) українського «кобзаря» єднає насамперед усвідомлена програмова націотворчість. Справді-бо, головним завданням інституту пророків було сформувати з дійсного Ізраїлю — духовно консолідовану, свідому й самосвідому націю, «царство священиків і святий народ», гідний і годний сподвигнути унікальну, тільки йому приділену місію — вивести людство з історії в есхатологічний план буття. Задля цієї мети пророки провадили запеклу боротьбу як із «боговідступними» царями та жрецтвом, так і з власне «народом», котрому належало очиститися від скверни — «орґіастичних культів, посвят Молоху, кровоміства, скотолозтва, традиційної міфології і т. д.»[169], — у якій він був цілковито загруз (сучасний дослідник влучно завважує: «якщо судити за висловлюваннями біблійних авторів, народ Ізраїлю був гірший од усіх народів на землі. Це народ жорстоковийний, упертий, злопідступний, нечестивий і т. д.»)[170]. Таким чином юдейський пророк свідомо протиставляє себе цілому суспільству, «зверху» «донизу»: його виключною доменою, котру він обстоює в граничному нап'ятті всіх своїх сутнісних сил, є брутально порушена людьми Божа правда (справедливість), закладена в основі світобудови.

Можна припустити, що Шевченкове архетипальне одинацтво, про яке вже згадувалося, за своєю світоглядовою типологією стоїть ближче не стільки до індивідуалістичної самоти романтичного митця, скільки якраз до цієї зумисної, визивної соціальної «змарґіналізованости» пророків стародавнього Ізраїлю, — тим більше, що й у духовному онтоґенезі автора «Кобзаря» вплив Біблії був раніший, глибший та підставовіший, ніж Міцкевича, Лєрмонтова й Шіллера, вкупі взятих. А проте ніхто з авторів двох завершальних книг П'ятикнижжя ніколи не сягав такої трансцендентної безстрашности, аби протиставлятися, в обороні його ж таки правди, самому Богові — дискутувати призначену Ним міру покари своєму народові, шпетити за бездіяльність («Ти спиш в кіоті…» [«Юродивий»]) і пред'являти Йому ультимативні вимоги, безоглядно жбурляючи на заставу власну безсмертну душу («…Я так люблю / Мою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погублю!» [«Сон (Гори мої високії…)»]). Єдиною біблійною аналогією може тут бути епізод боротьби Якова з Богом у Пенуїлі[171], — Л. Плющ слушно завважив, що «саме це яківське… богоборство Шевченка радянські дослідники плутають зі своїм власним, що належить до зовсім іншого ряду богоборства богоборців демонічних, богоборців із заздрости (до них належить Каїн, сам Люципер…)»[172]; Шевченко ж, подібно до того,чиєму богоборчому актові Ізраїль, «святий народ», завдячує самим своїм іменем, позивається з Богом без усякого «страха іудейска», у повній свідомості леґітимности такого підходу («Ми не раби Його — ми люде!» [«Ликері»]), скоро позивається не «за себе» (особисте дольове випробування — засланням — прийняв і перетривав, як вичерпно доведено Л. Плющем, із справді християнським смиренням — у повній згоді з ідеєю страждання, висловленою в Першому соборному посланні св. ап. Петра; 4, 15—16: «Ніхто з вас хай не страждає, як душогуб, або злодій, або злочинець, або ворохобник, а коли — як християнин, то нехай не соромиться він, але хай прославляє Бога за те»), — не «за себе», а за Україну, за люди своя, — отже, «має право».

Так, хрестоматійний «Заповіт», давно перетворений діючим культом Шевченка на альтернативу національному гімнові, але щойно 1982 р. нарешті прочитаний, Л. Рудницьким, — як твір «християнського поета-містика в найкращому традиційному значенні цього слова»[173] (правда, якраз щодо «традиційного значення» дозволимо собі поважно засумніватися!), — демонструє останню волю, адресовану не лише людям (що належить зробити з його тілом — перша строфа, і як жити по його відході — заключна, третя), а й Богові — друга строфа, це вказівка, що зробити з його душею: її, як і трьох пташок із «Великого Льоху», вмирущий (а Шевченко був тоді в Переяславі щиро певен, що помирає!) прирікає на неприкаяне блукання «ланами й горами», на недопуск до зустрічі з Богом у колі індивідуальної, «малої» есхатології, доки Дніпро не «понесе з України / У синєє море / Кров ворожу». Вирок страшнуватий, а для «народньо» віруючої людини, якою — на наш погляд, трохи легкомисно — вважав Шевченка Д. І. Чижевський[174], то й відверто переступницький, смертно-грішний: Шевченко сам бере на себе зобов'язання стати тим, що в українському фольклорі зветься «залежним мерцем» та розцінюється як найжахливіше лихо, котре тільки може спіткати живу істоту[175]. Таких мерців, що, не знаючи спокою, «ходять» по смерті, прив'язані до місця поховання (либонь, на те й описаного так докладно в першій строфі), на сільських цвинтарях пробивають осиковим кілком[176], — до речі, саме так вчиняють і з Шевченковою anima — «відьмою» — у першій редакції однойменної поеми, невипадково (у міфі немає нічого випадкового!) названій «Осика»: заголовок недвозначно вписує героїню в традиційний народно-міфологічний канон, підкреслюючи її — перед людьми — «залежність», засудженість на покуту, — попри суб'єктивну, перед Богом, «святість». Маємо тут латентне, укрите, а однак в істоті своїй те саме класично-«пророцьке» протиставлення Божої правди — людській «скверні» традиційної міфології, тож, за цією аналогією, неважко зрозуміти, що свій власний зарік, у «Заповіті», «не знати Бога», доки Україна не очиститься від «вражої, злої крови», Шевченко навряд чи розцінював як гріх боговідступництва — просто чесно й безоглядно (ось вона, щирість пророка!) ставив свій посмертний приділ у жорстку, прямолінійну залежність від долі своєї країни: визволиться вона — визволиться, «полине до Бога» і його душа.

При цьому — момент посутній, тим більше що дотеперішні ідеологізовані прочитання закаламутили його до невпізнанности, і навіть Л. Рудницький обійшов мовчанкою, — самé оте провіденційне визволення України також мислиться в міфосимволічному (есхатологічному) плані: «вража кров» — то не «по-гайдамацьки» пущена в Дніпро кров «ворогів» (казали б уже прямо — «ворогів народу»!), і заклик «окропити» нею волю — не заклик до збройного повстання, так витлумачений «Заповіт» — не більше ніж ментальний палімпсест, де автентичний Шевченків текст загладжено інтелектуальною інерцією тоталітарних дискурсів XX століття. У питомо шевченківському лексиконі немає «ворога» класового чи національного, а слово «вражий» означає те, що йому й належить означати в розмовній українській мові: за «Словарем» Б. Грінченка — «чертовъ, чертовскій, діавольскій». «Вража» і «зла» кров — просто синоніми: така кров у інших поезіях зветься ще «чорною» («Кавказ»), «гнилою», або «сукроватою» («Чигрине, Чигрине…»), «свинячою» («Дурні та гордії ми люди…») тощо, — це кров недужна, затруєна — кров, ніби зачумлена гріхом, причому це може бути гріх як ділом, так і помислом. У вірші «Дурні та гордії ми люди…», взагалі надзвичайно показовому для розуміння шевченківського етосу, моральне переступництво зображено як закономірний вислід гордині ума, сам-собі-панства дезаксіологізованої, полишеної на себе «мислячої голови», котре вчиняє людину практично беззахисною перед житейськими випробуваннями: «лихо», «хоч невеличке, хоч на час», вмент загашає «розумний той маяк» «у костяній коморі» («чистий» раціоналізм і справді безсилий упоратися з проблемою людського страждання — думка, що стане очевидною щойно після глобальних і гуманітарно фатальних спроб XX століття побудувати суспільство на суто «розумних» засадах), — і недавно ще горда з себе «мисляча голова» стає безроздільним тереном панування грішних, ницих помислів-«свиней», що лізуть у неї «ізнадвору, / Мов у калюжу, та й сопуть», — судячи з дальшого тексту, це думки про самогубство[177], і то ними заражена кров робиться «свинячою» і «чорною» — «як та смола». Цій «злій крові» на цілому просторі міфа протиставляється «добра» — «чиста», «свята», «праведна» («праведную / Кров із ребер точать» [«Посланіє»), нерідко й прямою антитезою: Я. де Бальмен оплакується в «Кавказі» тим, що йому «не за Україну, / А за її ката довелось пролить / Кров добру, не чорну» (звідки випливає, що ані «чорної» — «за ката», ані «доброї» — «за Україну» так шкода не було б, що чи не головний трагізм другової смерти — власне в офіруванні «доброї крови» — не на добро); а у вірші «Чигрине, Чигрине…» розглядувана опозиція навпростець дає ключ до «кривавих» закликів «Заповіту»:

Може, зійдуть і виростуть Ножі обоюдні, Розпанахають погане, гниле серце, трудне, і вицідять сукровату, і наллють живої (курсив наш. — О. З.) Козацької тії крови, Чистої, святої!!!

Йдеться не про що, як про гниле серце народу, який пророк-кобзар своїм словом сподівається відродити, заініціювати до нового життя, випустивши з нього грішну — «вражу» — кров: духовно уздоровити, очистити від гріха. Така — оновлена — Україна справді буде «Божим народом». Завважимо мимохідь, що ця дивна «двоїна» крови, над якою варт би попрацювати фольклористам і етнологам, є, ймовірно, відлунням дуже давніх дохристиянських вірувань, недарма ж «добра» кров називається живою — відповідно «вража», погибельна, мала б зватися мертвою. Найближча відома аналогія — жива й мертва вода архаїчних міфів: перша, як показав В. Я. Пропп, виводить із царства мертвих, друга, навпаки, перетворює на мерців[178]; але ж вода в міфі — це, своєю чергою, «кров землі»[179], а земля — жива істота, ізоморфна людині, так що наша гіпотеза про «живу і мертву кров» заслуговує принаймні на глибше дослідження.

Ми впритул підійшли до питання, принципово важливого для зрозуміння Шевченкової філософії української ідеї, як її артикулює авторський міф — ця унікальна форма синтезу філософської рефлексії з архетипами колективного несвідомого. Йдеться про Шевченкову концепцію національного гріха, котрий перетворює історичне буття провинного народу на різновид земної покути. У такій формі ця ідея суто шевченківська, в історіософії Кирило-Мефодіївського братства її відшукати годі: костомаровські «Книги Битія українського народу» подають (либонь, не без впливу Міцкевичевих «Книг польського народу і польського пілігримства»!) однозначно віктимний образ України — офірного ягняти Слов'янства (так і в Міцкевича Польща — символічне Ягня, Христос земних племен), — саме заподіяною Україні кривдою вимірюються історичні гріхи сусідніх Польщі й Московщини, а відповідно й знегоди, що випадають на долю цих народів — поділ Польщі, катастрофа декабристського руху, — виявляються, з точки зору Божої справедливости, цілком закономірними й виправданими: «так їм і треба»[180]. У Шевченка Україна також жертва, але його, висловлюючись у термінах сучасної психології, «локус контролю» внутрішній — причин «звихнености» національної долі (подібно як і власної, котра, як пам'ятаємо, символічно персоніфікує першу) він пошукує насамперед у гріхах національно іманентних — «синовніх» («Осії. Глава XIV»; твердження Г. Грабовича, начебто сучасну й історичну вину за «знищення» України в Шевченка «безсумнівно [sic!!! — О. З.]… несуть ті, що репрезентують суспільну структуру»[181], ми вважаємо якраз вельми «сумнівним» і нижче спробуємо це довести).

І якщо розглянутий вище гріх упиризму-москалізму-«неситости» все-таки не сприймається Шевченком за питомо вкраїнський, а зостається привнесеним, вщепленим «ззовні», так що, наприклад, заражене ним українське панство закономірно відколюється від народного тіла, роблячись «перевертнями» (NB: поняття характеристично амбівалентне: це не лише «відступник», «перекинчик», а й прямий відповідник російського «оборотень»!), котрі «поможуть москалеві / Господарювати, / Та з матері полатану / Сорочку знімати» («Розрита могила»)[182], то інший гріх, у структурі Шевченкового міфологічного світу не менш «космічний» (вицілений супроти самих божистих засад світобудови) і непростимий, є вже, феноменологічно, суто вкраїнським модусом боговідступництва й чітко детермінує метафізичну «топологію» українського пекла, якого земна історія України виявляється тільки частковою об'явою. Вище, говорячи про розпад народного тіла в «Гайдамаках», ми вже були означили цей гріх як параліч волі — час тепер приглянутись до нього пильніше.

Воля в Шевченка — взагалі складний концепт, що, залежно від контексту, міниться цілим спектром значень (на це семантичне «мерехтіння» основних понять шевченківського дискурсу вже звернув увагу Ю. Шевельов[183]): це й свобода («В неволі тяжко, хоча й волі, / Сказать по правді, не було…»), і владче право («В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля» [«Посланіє»]), і цілепокладальна дієва настанова (звідси «злая своєволя» в «Подражанії Ієзекіїлю»), у найзагальнішому ж, абстрактному сенсі — постійна, невиводна й невитравна інтенція «духовного індивіда» (як індивідуального, так і колективного) до активного, самооприсутнювального буття-в-світі. Без неї, волі, життя робиться «сном», насланням, галюцинаторною «марою» летарґіка (либонь, у жодного українського автора не знайти стільки «снів», скільки в Шевченка, — самих лиш поезій із таким заголовком аж три!), — робиться, коли артикулювати розгорнуто, у логіко-теоретичних формах, типово к'єркеґорівською «недугою-на-смерть», екзистенційний жах якої полягає в неспроможності вмерти: «…Бути недужим на смерть — означає не могти вмерти, причім життя тут не лишає жодної надії, і ця безнадійність є відсутність останньої надії, тобто відсутність смерти»[184] (у іншому місці цієї самої праці К'єркеґор пояснює природу такої недуги духа — скваліфікованої ним як розпука — через співвідношення можливого та дійсного: зазвичай «перевагою є, приміром, можливість бути ким хочеш, але ще більшою перевагою є бути таким, інакше кажучи, перехід від можливого до дійсного є прогрес, сходження. Навпаки, коли візьмемо розпуку, виявиться, що з переходом від потенційного до дійсного має місце падіння, і безмежна перевага потенційного над дійсним якраз і слугує тут мірою падіння»[185]). Розпука, як бачимо, і є для християнина пекло в його справдешньому значенні — стан безнадії, «гниття живцем», що суб'єктивно переживається як безвічний, позачасовий, вічно-теперішній. Проектуючи к'єркеґорівську думку на контекст шевченківського національного міфа, можна сказати, що перехід від можливого до дійсного, актуалізація потенцій мислимі як «сходження» єдино в тому разі, коли в наявності зарівно суб'єктивна «воля»-хіть та об'єктивна «воля»-свобода бути, — коли ж відсутність котрогось із цих компонентів, чи то «волящого», чи «дозвольного», блокує реалізацію суб'єктом свого індивідуального призначення, то падіння-впадання в розпуку настає неминуче — саме як наслідок хвороби волі. Цю ситуацію психологічно бездоганно-точно відтворено Шевченком у вірші «Минають дні, минають ночі…»:

Доле, де ти! Доле, де ти? Нема ніякої, Коли доброї жаль, Боже, То дай злої, злої! Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись. А дай жити, серцем жити І людей любити, А коли ні… то проклинать І світ запалити!

Маємо тут образ пожаданого стану (душі): «серцем жити і людей любити», — ось те, до чого ліричний суб'єкт (автор-герой) стремить у горобіжному вольовому розгоні, ось яким він «хоче бути»; маємо зяючу метафізичну прірву між цим жаданим-бажаним-воленим «потенційним» життям — і дійсним не-життям, летаргією, «сном» («Заснули думи, серце спить, / І все заснуло, і не знаю, / Чи я живу, чи доживаю»), — прірву, що витлумачується мовою народно-міфологічних символів — як відсутність «долі», цього своєрідного «допуску» до повноцінного життя[186]; і маємо, нарешті, деґрадуюче переродження, інверсію волі під впливом неминучої розпуки: «недопущена» актуалізувати свою позитивну ціль, ув'язнена в пастці позачасової безвиході, де безплідно й безсенсовно «минають дні, складаючись на пори року  — роки — і, вкінці, змарнований людський вік (у висліді якого буде «однаково, чи жив, чи загинув»), приречена пожирати своїм запалом сама себе, вона, воля, стає «злою», переступницькою, руйнівницькою, — демонізується, вивертаючись навспак і виціляючись проти законів світопорядку: простіше сказавши, «йде в гайдамаки» (де, як ми вже знаємо, на неї чекає інша форма несвободи — невідворотне покріпачення інерцією злотворення, — недарма й варнак з однойменної поеми згадує розбійні роки свого, також явно упиричного, впивання панською кров'ю як стан напівпритомний, обезволений: «І сам не знаю, / Чого хотілося мені?» — йому як йому нічого вже «хотітись» і не могло). Всі Шевченкові бунтарі, від Гонти й варнака до княжни, Оксани («Слепая») і Марини, є жертвами власне цієї інверсії волі, котра, з усього судячи, незгірше знайома була й самому Шевченкові (самогубство — всього лиш кінцева точка такої інверсії, коли озлоблена воля самознищується, обертаючись проти свого носія, наче змія, що кусає себе за хвіст, — порівняння невипадкове, бо ж мовою символів ця «зла воля» незрідка зашифровується в «Кобзарі» як «гадина», що «впилася / В саме серце; кругом його / Тричі повилася» [«Москалева криниця»], «змія люта, жадна», що «давить душу, / Серце роздирає» [«Гайдамаки»] тощо — явнии відгомін тератологічних міфів).

Завважмо, однак, що «проклинать і світ запалити» в Шевченковій системі вартостей не так «страшно» (не такий страшний гріх?), як примиритися з нежиттям-«сном» (відповідно «пропадать» у солдатській казармі серед покидьків суспільства[187] не так тяжко, як «на Украйні / Дивитись, плакать — і мовчать!» [«І виріс я на чужині…»]): у першому-бо випадку йдеться все-таки про живу, хай і перверсивну, здемонізовану несвободою волю, тоді як у другому сама воля суб'єкта виявляється анемічною — «хиренною» («Я не нездужаю, нівроку…»), ні-живою-ні-мертвою, а відтак і суб'єкт як такий неуникненно робиться пасивним підметом чужої волі — самоскасовується, остаточно затрачує власну тожсамість (нагадаємо, що одну з трьох покутних душ «Великого Льоху» засуджено «За те, що всякому / Служила, годила»). За класифікацією того самого К'єркеґора, перший гріх — це розпука-виклик, другий же — розпука-слабість («жіночна»! — пор. Грабовичеве слушне спостереження, що Україна в Шевченка — жертва жіночого роду[188]), «коли не бажають бути собою», — розпука нерефлектуючої безпосередности, яка «непритомніє, а відтак не ворушиться, як коли б уже була вмерла», і «трохи життя в цьому трупі» стає якраз на те, аби суто позірно копіювати інших, — але ніколи не на те, щоб «бути істинним Я»[189].

У цій відмові зневоленого-безвільного від себе Шевченко вбачає вищу богозневагу, форми якої виявляються безмежно розмаїтими — від масової русифікації українських освічених верств, котру він переживав украй болісно (на допиті в III відділенні В. Білозерський свідчив, що нав'язливою фразою в монологах Шевченка було «Я нічого не хочу — тільки щоб люди свого не цурались»[190]: надзвичайно промовисте вольове credo, нестак і далеке від платонівського-сковородинівського «пізнай себе», бо ж «не цуратися свого» іманентно передбачає і волю бути собою), — аж до целібату й старопанянства: Ю. Шевельов справедливо завважив, що в поезіях останнього року («Гімн чернечий», «Н. Т. [Великомученице кумо!..]») сексуальна абстиненція, надто жіноча (вічне дівоцтво), трактується Шевченком як гріх набагато тяжчий, ніж відверта розпуста, — «це гріх супроти себе, супроти власного тіла, а відтак і проти власної душі. Це гріх неприйняття життя…»[191]. Єдине, у чому ми не можемо погодитися з Шевельовим, — це, ніби такими умонастроями Шевченкова «філософія гріха» поповнилася щойно в післязасланчий період. Безперечно, саме в цей час драма особистої самотности посідала в його внутрішньому житті місце значніше, ніж будь-коли перед тим, що не могло не увиразнити, укрупнити певних, доти укритих мотивів. Однак варто пам'ятати ту, не цілком іще тривіалізовану навіть «новим» шевченкознавством, обставину, що українська національна катастрофа на всьому часовому протязі Шевченкового міфа, від «Катерини» почавши, значною мірою кодується мовою еротичних, а то й сексуальних символів, так що, наприклад, жертва зґвалтування — то, власне, нестак конкретна Оксана, Ганна чи Пріся, як збірний образ української «жіночости». Відповідно, «Дівчаток москалі украли, / А хлопців в москалі забрали» («Зійшлись, побрались, поєднались…») — це справді вичерпна формула алґоритму національного вивласнення: «взяття в москалі», у Шевченка нерідко означене через «голення чуприни» (паралель із «остриганням» «дівчаток»! — в обох випадках наявний класичний міфологічний момент позбавлення сили через обтинання волосся), — є, в істоті, «чоловічою» версією імперської завойовницької наруги: як і «покритка» — мати байстряти, майбутнього суспільного марґінала-покидька, «москаль» силоміць відторгається від народного тіла, тільки при тому сам ініціюється на інструмент його, «тіла», подальшого розтління; у цьому сенсі він — пряма антитеза «козакові», чия чоловіча місія в національному світі — «розкувать сестру» і визволити «матір» з рук ката. Накладання в цьому пункті власної Шевченкової біографії на національну історію, тобто його десятирічне «москальство», справді чудесним, міфологічним чином (сподіваємося, це не прозвучить цинічно!) робить її, біографію, національно-символічною: Шевченко не тільки збагнув і «розказав», а й сам прожив (слово стало плоттю!) родовий проклін українського мужчини під імперією. Зрозуміло, що його символічною парою мала бути покритка, — ось так і було «острижено» Оксану Коваленко[192].

Постійно «тримаючи в умі» цей семантичний код, неважко відчитати й за дозасланчими («Дівичії ночі»), і засланчими («І багата я…», «Породила мене мати…», «Не тополю високую…», «Якби мені, мамо, намисто…») образами самотньо звікованого дівоцтва — ту саму екзистенційну муку нереалізованости, муку скніючого, «гниючого» пасивного тривання в часі, неіснування-«сну», яка, екстрапольована на «ціле» національне тіло, обертається томлінням «сну» історичного. У вірші «Чигрине, Чигрине…» цей сон («заснула Вкраїна») акурат так і десиґнується:

За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра?? Засівали, І рудою поливали… І шаблями скородили. Що ж на ниві уродилось??! Уродила рута… рута… Волі нашої отрута (курсив наш. — О. З.).

Уже Д. Чижевський свого часу нарікав на те, що сучасному читачеві Шевченкова символіка, «на жаль», «не впадає в вічі»[193]: культурний код, справді, багато в чому затрачено, і реставровувати його доводиться сьогодні методами просто-таки археографічними. Більше ніж імовірно, що чимало місць у «Кобзарі» так і залишаться для нас «темними», — за Ю. Шевельовим, «цілком загадковими, такими, що дозволяють на різні тлумачення, не підтверджуючи з певністю жодного, попри перше враження позірної простоти та ясности»[194]. Одначе з «рутою», завдяки фольклорним студіям М. Костомарова, проблеми якраз нема: це — не що інше, як традиційний фольклорний символ дівоцтва — самотности — розлуки («Кохання статеве… не терпить рути»[195]): тієї самої жіночої сексуальної абстиненції, яка у «Гімні чернечому» та «Н. Т. (Великомученице кумо!..)» проголошується вже прямо богозневажною. То не «рута» труїть «волю» — вона тільки символ її, «волі», «отруєности», «хиренности», паралічу — відмови бути собою (дієво реалізовувати своє призначення — жіноче так само, як і історичне: не забуваймо, що Україна — «жінка»!). Нація, вкинута в летарґійну дрімоту, — «спляча красуня» західноєвропейських міфологій, слов'янська «царівна в труні» (у Гоголя сотниківна! — пор. у «Книгах Битія»: «Лежить в могилі Україна, але не вмерла»[196]), — то взагалі, сказати б, розмінний образ-поняття романтичної історіософії, яка, вперше відмовившись від ототожнення національного життя з державним, піддала рефлексії сам факт існування тих, політично інтеґрованих до складу імперій, народів, які, за Геґелем мовлячи, не виступили ще на кону історії з власною реплікою в драмі світового духа: сплячого належалося «пробудити», і тут у своєму «будительськи»-пророчому пафосі Шевченко якраз неориґінальний. Цікавіше інше. У Шевченка «в могилі», уражена сном, перебуває не власне Україна, а її «воля» — і суб'єктивна, і об'єктивна нараз.

Невеличкий відступ. У «Прогулке с удовольствием и не без морали» «Кобзар Дармограй», цей «очуднений» оповідним дискурсом російської прози й відповідно дистанційований у своїх національних рефлексіях авторів alter ego, подає своєрідний історико-теоретичний коментар до візуальної (от де проявився Шевченко-художник!) відмінности між західно- й східноукраїнським культурним ландшафтом (момент принципово значущий: Шевченко постає тут як перший вітчизняний мислитель, хто, навзагал мислячи свою націю — «в духові» — цілком «соборно», потрапив сконстатувати ту — у XX столітті вже тільки політично одіозну! — культурно-психологічну дихотомію українського Заходу й Сходу, котру щойно за століття спробує вивести на логіко-концептуальний рівень — як різницю «переважних первнів» — філософ М. Шлемкевич[197] і котра донині залишається предметом або політичних спекуляцій, або інстинктивних посполито-масових емоційних реакцій, але в жодному разі не кваліфікованого наукового аналізу, — завважимо ще, що Шевченко зовсім не знав Галичини, натоді підавстрійської, його «Наддністрянщина» обмежується Волинню й Поділлям, а проте ґенералізуючі висновки, яких він доходить художньою інтуїцією, навдивовижу суголосні тим, що їх робить М. Шлемкевич, коли говорить про прерогативу індивідуалістичної «спонтанности» на Сході й «організованої пересічі» на Заході): «От берегов тихого Дона до кремнистых берегов быстротекущего Днестра — одна почва земли, одна речь, один быт, одна физиономия народа; даже и песни одни и те же, как одной матери дети (NB: тут Шевченко, по суті, наводить свій перелік „об'єктивних“ конститутивних ознак нації, над якими, перебираючи їх, мов чотки, без особливого успіху битиметься соціологічна думка як XIX, так і XX століть. — О. З.). А минувшая жизнь зтой кучки задумчивых детей великой славянской семьи не одинакова. На полях Волыни и Подолии вы часто любуетесь живописными развалинами древних массивных замков и палат… Что же говорят, о чем свидетельствуют зти угрюмые свидетели прошедшего? О деспотизме и рабстве! О хлопах и магнатах! Могила, или курган, на Волыни и Подолии — большая редкость. По берегам же Днепра, в губерниях Киевской, Полтавской, вы не пройдете версты поля, не украшенного высокой могилой, а иногда и десятком могил; и не увидите ни одной развалины на пространстве трех губерний… Что же говорят пытливому потомку эти частые темные могилы на берегах Днепра и грандиозные руины дворцов и замков на берегах Днестра? Они говорят о рабстве и свободе. Бедные, малосильные Волынь и Подолия! Они охраняли своих распинателей в неприступних замках и роскошных палатах. А моя прекрасная, могучая, вольнолюбивая Украйна туго начиняла своим вольным и вражьим трупом неисчислимые огромные курганы. Она своей славы на поталу не давала, ворога-деспота под ноги топтала и — свободная, нерастленная — умирала (як бачимо, при першому ж наближенні до „питомої“ теми і „Дармограй“ не витримує відсторонено-рефлексивного тону — впадає в інтонації української думи! — О. З.). Вот что значат могилы и руины».

Могила, отже, — символ свободи (об'єктивної волі), вона начинена — парадоксальний оксюморон! — «вольним трупом», тобто трупом, який «волив» (суб'єктивно), і «труп» цей також вельми «підозрілий»: в одному з численних «снів» «Кобзаря», вірші «Буває, в неволі іноді згадаю…», така могила розкривається, і «труп» козака сповіщає ліричному героєві-дитині (ця несподівана героєва інфантилізація має суто архетипальну природу: за Юнґом, дитина призначена виконувати в міфах функцію спасіння, посередництва й уздоровлення завдяки тому, що символічно примиряє протилежності, з якими негодна впоратися свідомість, «творить цілість», «ентелехію» самости — також і колективної[198]): виявляється, у могилах «воля спить» «вкупі / 3 нами, козаками», — «усі ми однако за волю лягли» (читай, за свободу власної гуртової волі), «усі ми і встанем» (пригадаймо з «Єретика»: «І — о диво! — трупи встали / І очі розкрили»: отже, крім есхатологічного «вставання» Страшного Суду, Шевченко допускає й інше, здійснюване в межах цілком земної, посейбічної історії), — щоправда, «Бог його знає, / Коли-то те буде». У ранішому, «казематському» «За байраком байрак…» натрапляємо на ще одну підказку: там козацький «труп» прямо називає могилу, з якої виходить, «заклятою», і щезає під землю, коли співають «треті півні». Сумнівів не лишається — перед нами класичні «заложні мерці».

 Не розуміючи цього моменту, годі сподіватися адекватним чином оцінити місце й роль козацтва в шевченківській історіософії. Г. Грабович, наприклад, узявши за добру монету всю, «напущену» Шевченком у цьому питанні «ману», довірливо вважає, буцім козаки для нього «є, передовсім, втіленням глибинної правди про колишнє ідеальне — вільне, рівне, гармонійне — існування України»[199], «одночасно ідеальною спільністю і суспільною структурою»[200], і навіть, попавши в полон до власної ідеї, починає підганяти під неї відпірний текст: розбираючи «За байраком байрак…», аж двічі (на стор. 120 і 127) підкреслює, що автор називає похованих козаків «чистими, „як скло“», — тоді як абсолютно очевидно, що «чисті» не вештаються по ночах до третіх півнів, не заводять живих до себе в могилу на гостину (sic!!!), а головне, що в самому вірші нема й натяку ані на яку таку «чистоту»[201]: порівняння «як скло» граматично радше стосується до дієслова — «лягло»: скло ж не тільки, і навіть не конче «чисте» (може бути й закіптюжене!), воно насамперед крихке, битке, легко трощиться, і це й є його дефінітивна прикмета, тим більше, що і в «Буває, в неволі іноді згадаю…» повторюється, як розгортання раз уже знайденої образної формули, картина фізичної «потрощености» збірного «козацького трупа» («в могилі усе козаки: / Який безголовий, який без руки, / А хто по коліна неначе одтятий» — справді, «як скло»!). І цей образ, до речі, так само несе строго логічне, у контексті цілого міфа, символічне навантаження: розпад народного тіла — тема не тільки «Гайдамаків» (що ми вже намагалися показати), це одна з ключових парадиґм Шевченкового міфа України взагалі, і працює вона на всіх рівнях — синхронно, на мікро- (родина) і макросоціальному (класово стратифікований соціум), діахронно — через розрив поколінь, «славних прадідів» і «поганих правнуків», та блокування національного переємства. Відповідно, битий, «як скло», — розчленований! — колективний «народний труп» матеріально-тілесним чином дуплікує цей духовний розпад, чим остаточно вивершується картина знебоженого національного антикосмосу, і український «той світ» ставиться в повну парну відповідність «цьому» — як і завжди в міфологічній свідомості царство мертвих віддзеркалює царство живих.

Мова, однак, не про це, — мова про те, чому козаки зробилися залежними мерцями, а їхні могили заклятими, чи, інакше кажучи, чому Шевченкові так допікав «ґвалт і крик» сучасників-козакофілів із приводу козаччини як нібито «поеми / Вольного народа» («Посланіє»), — про трагічну (у сенсі далеко не романтичному, скоріше античному — фатальному) вину козацтва, через яку тепер «на Січі мудрий німець / Картопельку садить», а «окрадені трупи» все не знаходять спокою і, по сливе трьох земних століттях, благають Бога дозволити їм «хоч коли-небудь… / На світ… виглянуть з могили» — на те, аби «спрягти всю шляхту на огні» (а Грабович запевняє нас, ніби «у Шевченка демонічна сторона козацтва сильно приглушена»[202]!). У непрямий (ясна річ!) спосіб відповідь на це питання дають уже й обидва згадані твори: у вірші «За байраком байрак…» козак-небіжчик згадує, як вони «по своїй по землі / Свою кров розлили / І зарізали брата. / Крови брата впились» (скоїли, отже, водночас гріх і упиричний, і, що значно серйозніше, «каїнічний», — через віщо їх і «земля не приймає»: цей, за Дж. Фрезером мовлячи, «образ землі, що діє як жива істота, котра, обурившись гріхами своїх мешканців, відпихає їх від своїх грудей»[203], є з походження, звичайно, біблійний — недарма Бог говорить Каїнові: «А тепер ти проклятий від землі, що розкрила уста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки» [Буття, 4, 11]; дещо туманна згадка, що гріх скоївся тоді, «як запродав гетьман / У ярмо християн», дає підставу виснувати, ніби йдеться про Руїну, отже, справді братовбивчу — громадянську — війну; втім, у Шевченка всі слов'яни — «брати», чи, як сказано в «Передмові» до «Гайдамаків», «одної матері діти», так що, за цією логікою, і вкраїнсько-польська війна може вважатися братовбивчою). Більш деталізовано — ба навіть індивідуалізовано — «історію гріха» в поезії «Буває, в неволі іноді згадаю…» — тут події відбуваються за часів єзуїтської інвазії в Україну («Святиє божії міста / Ксьондзи скажені осквернили»): «заложний» козак-наратор спалює живцем єзуїтських «місіонерів» — ґвалтівників своєї дочки — разом із нею (чим не Гонта!). Глибоко укрита культурософська іронія цього вимушеного дітовбивства в тому, що якраз із погляду самих «ксьондзів» воно мало б виглядати стовідсотково канонічно-леґітимним, адже «схизматик», по суті, влаштовує їм «очисне» автодафе, а коли ще згадати, що в католицькій проповідницькій літературі наложниці священиків-целебсів вважалися «кобилами диявола» і з ними навіть не вимінювано традиційного цілунку після закінчення служби Божої[204], то нещасний дітовбивця і поготів творить боговгодне діло — одбирає в диявола приготовлену, було, для нього ксьондзами «худобину». Так на практиці виглядає спостульований у «Гайдамаках» перифраз старозаповітного «кров за кров, / І муки за муки!» — кат і жертва стають здвоєною одністю, легко міняючись місцями, і несхибна логіка вторування злу врешті призводить «благородних» козаків — месників «за волю» — до брато-і дітовбивства: до національного саморуйнування.

Безглуздо ставити питання «А що ж було робити?» — зло, скоро приходить (а у Шевченка воно саме приходить, привноситься в «неповинну», було, Україну ззовні — спершу польськими, відтак московськими колонізаторами: у цьому пункті він залишається послідовним кирило-мефодіївцем, і недарма «українська ворона», чорний дух національної недолі в містерії «Великий Льох», пишається тим, що старша за своїх польську та російську «колежанок»: «Ви ще й не родились, / Як я отут шинкувала / Та кров розливала!» — від України започатковується для Шевченка загальна слов'янська антиісторія!), — так ось, скоро зло вже «тут», то воно абсолютно невідворотне і втягне у своє порочне коло, як би на нього не реаґувати — активно чи пасивно, або, у категоріях шевченкового міфа висловлюючись, «славно» чи «безславно»[205]. Гріх козацтва безумовно «славний» — цю концепцію трагічною переступства розробили задовго перед Шевченком особисто вельми йому нелюбі «куці німці узловаті» («Посланіє»), «космополиты-мудрецы» («Тризна») — філософи німецького романтизму[206]. Геґель показав, що трагічні герої Есхіла й Софокла «винні і водночас невинні», благо «грек з його пластичністю відповідає за все скоєне ним як індивідом і не розділяє себе на формальну суб'єктивність самосвідомости й на те, що складає об'єктивну суть справи», а тому приймає і покутує і несвідомо скоєний гріх (Едіп) як свою «славу» (sic!!! — чисто шевченківський концепт слави, коли «для великих характерів бути винними — це честь»[207]), — а Шеллінґ довів, що «боротьба свободи й необхідности насправді відбувається лише там, де необхідність поконує саму волю і свобода дискутується в її власній сфері», і — більше того — що «таке співвідношення є єдине істинно трагічне»: «Герой мусив битися проти фатуму, інакше взагалі не було б боротьби, не було б вияву свободи; герой мусив виявитися переможеним у тому, що улягає необхідності; але, не бажаючи допустити, щоб необхідність виявилася переможницею, не будучи водночас переможеною, герой мусив добровільно спокутувати й цю визначену долею вину. В цьому полягає найвеличніша думка й найвища перемога свободи — добровільно нести також кару за неминучий злочин, аби самою втратою своєї свободи довести власне цю свободу»[208].

Таким чином, «козацька слава» в Шевченка — то слава не жертв, і не мучеників, і вже в жодному разі не ідеальних героїв «без страху й догани», а невинних злочинців, котрі, прийнявши естафету «необхідного» (також і буквально — не-обхідного, того, яке «не обійти») зла в утвердженні субстанційної волі народу до свободи, заклали там самим у національну долю програму самознищення. Це — «чоловіча» версія історичного гріха інверсії волі, що його в «жіночій» версії репрезентують інші «невинні грішниці» — три пташки з «Великого Льоху» (у тих не було суб'єктивної волі взагалі). Тому й козаки, ув'язнені в могилах, і пташки, що ширяють межи небом і землею, є «залежними мерцями», і «Заповіт» недвозначно декларує авторову волю до них прилучитася, — українцеві, впалому, за самою родовою приналежністю, у зневолення, воно ж підвладність злу (бо Шевченків індивід чисто міфологічно невіддільний від родового субстанційного цілого!), треба бути справді «святим», у питомо християнському сенсі слова, аби вийти із заклятого кола і знайти Бога — хоч на цьому, хоч на тому світі (так — відповідаючи добром на зло — спасаються «відьма»-Лукія, безіменний протаґоніст вірша «Меж скалами, неначе злодій…», Максим із «Москалевої криниці», і, у кінцевому підсумку, сам Шевченко — своїм поступовим, остаточно завершеним таки в позасланчий період, переродженням із гнівного «Єремії» «трьох літ» на «кроткого пророка», автора «Неофітів» і «Марії», апостола вже не «мсти» — а «любови»). Тобто, індивідуальну «лазівку» на вихід із українського земного пекла з його застиглими в незмінності альтернативними «топосами» сну й бунту («нежитія» і «злої долі»), Шевченків міф усе-таки залишає, «відписуючи» її християнству. Проблема в тому, що цей, за Сковородою мовлячи, «тісний шлях» геть нічогісінько не годен змінити в дійсній людській історії, — адже й героїню «Відьми» люди «все-таки покриткою / І відьмою звали», і приклад героя «Меж скалами, неначе злодій…» нікого, на авторів погляд, за собою не пірве: «Отак, люде, научайтесь / Ворогам прощати, / Як сей неук!.. Де ж нам, грішним, / Добра цього взяти?», — та що там казати про розпорошених серед народу безіменних «святих», коли й сам Христос своєю спокутною жертвою не «переіначив» людство:

Наробив ти, Христе, лиха! А переіначив Людей божих?! Котилися І наші козачі Дурні голови за правду, За віру Христову, Упивались і чужої, І своєї крови!.. А получчали?.. ба де то! Ще гіршими стали…           Сон (Гори мої високії…)

Ба більше — у післязасланчий період Шевченко остаточно доходить висновку, з погляду канонічного православ'я типово реформаційного, хоча імпліцитно присутнього і в ранішій творчості, — що в земній історії і Христос виявився «в своїй добрій, теплій хаті», тобто церкві, «окованим» і «омураним» в'язнем зла («Світе ясний! Світе тихий!..» — зачин цього вірша являє собою традиційну літургійну форму звернення до Христа), і в цьому сенсі справді «братом» (от «світе-брате» — це вже формула таки відверто «сектантська»!) усім своїм вірним, так що й сам Він, «світ невечерній», у земному своєму об'явленні потребує «просвітлення»…

Вихід колективний, одначе, «повинен буть» («О люди! Люди небораки!»), і мислиться він не інакше як екуменічно, у масштабі цілого християнського світу — «на оновленій землі» («І Архімед, і Галілей…»), очищеній від «Врага» і, відповідно, «вражої крови». Інакше кажучи, український національний приділ універсалізується Шевченком у контексті християнського міфа, і в цьому пункті його авторський міф, як уже завважив Г. Грабович, набуває виразно міленарного характеру[209]. Поза тим візії «сепаратного» майбутнього України в Шевченка майже виключно апокаліптичні: досить згадати відомі профетичні пасажі з «Мені однаково…» («…Як Україну злії люде / Присплять, лукаві, і в огні / Її, окраденую, збудять…») та «Осії. Глава XIV» («Погибнеш, згинеш, Україно, / Не стане знаку на землі»), котрі на сьогодні сприймаються просто-таки епіграфами до української історії XX століття, від 1918 р. почавши, — аби пересвідчитися, що міф спроможний слугувати принаймні не менш ефективним інструментарієм до історичних прогнозів, ніж наукове пізнання. Залишається уточнити, власне, тільки один момент, без висвітлення котрого структура шевченківського міфа України неминуче буде неповною, а саме — чому для Шевченка виглядає закритим будь-який національно-специфічний, осібний шлях історичного порятунку України із національно-специфічного ж таки пекла, або, інакше, які іманентні чинники зумовлюють отой самий міленаризм.

Підсумуємо дещо зі сказаного. Виходить, що в теперішньому України архетипальна жінка — це «покритка», архетипальний чоловік — «москаль». У минулому-яке-не-минає — сказати б, ніяк не набуде форми доконаного виду, остаточної відрубности від сьогодення, постійно тяжіючи над ним і оприсутнюючись своєю трагічною «славою» в безупинному, звідтоді, розпадові народного тіла, — відповідну «москалеві» з «покриткою» бінарну опозицію становлять козак у могилі та дівоча (NB — виразна алюзія до несправдженого життя) душа-пташка — «заложні мерці», рішенець визволу яких (для пташок — допуск до Бога, для козаків — «уставання» із закритих могил, що може тлумачитись амбівалентно: і як есхатологічна Судня година, тобто так само допуск до Бога, і як символічне відродження духовного феномену козацтва, поновне «окозачення» «змоскалізованих», було, українських мужчин) визначається міфічним часом воскресіння нації — у містерії це розкоп так званого Великого Льоху, метафізичної збірної могили, сказати б, «могили могил», у якій спить українська «воля» (пор. у вірші «Розрита могила»: «Якби-то найшли те, що там схоронили, — / Не плакали б діти, мати не журилась»).

Як бачимо, «заложні» мертві є не тільки покутниками «за себе», точніше, за свій прямий вплив на долю живих, — вони водночас і їхні заручники. Тепер-бо від них, живих, своєю чергою, залежить доля небіжчиків: «мертві, живі і ненарожденні, в Украйні і не в Украйні» немовби перебувають у силовому полі єдиного циклічного «долеобміну», котрий у своїй сукупності і складається на долю спільну — національну. Річ, однак, у тому, що це коло так само порочне, закляте, і ним циркулює той самий гріх зневолености: у сучасности, негодної визволитися з-під гніту минулих злочинств і втягненої у своєрідну прибутну ескалацію переступства («Мій Боже милий, як то мало / Святих людей на світі стало» [«Подражаніє 11 псалму»]), не стає доброї волі не те що «розкопати Великий Льох», а навіть бодай би просто «схаменутись», — що найліпше демонструє якраз приклад гайдамаччини, історично останньої спроби визволити «заложних» (адже саме про це, по суті, йдеться в чигиринській промові благочинного, про це мріє Ярема: «Козак оживе; / Оживуть гетьмани в золотім жупані; / Прокинеться доля; козак заспіва: „Ні жида, ні ляха“, а в степах Украйни — / О Боже мій милий — блисне булава!», — це початкова конструктивна ідея цілого повстання), — результат нам відомий: ще одна іпостась «зловольного» топосу українського пекла. Тому, як і на атомарно-індивідному рівні, визволення України як колективного індивіда має відбутися насамперед через очищення-«освячення» її «душі», піднесення останньої на височінь, у принципі недосяжну для зла, де головним життєвим підсумком буде вже «не плач, не вопль, не скрежет зуба», а «любов безвічная, сугуба» («Росли укупочці, зросли…»), — якраз у цьому й полягає космічна місія Слова, котре буде поставлене Богом «на сторожі» рабів. Визволені ж Словом (Логосом) «душа і воля» України вже навпростець виходять у екуменічний простір, де з «рабів» зробляться «люди», єдині з Сином (Христом) і Матір'ю (цей останній образ — цілком, між іншим, вартий окремої філософсько-теологічної розвідки, — у Шевченка, вважаємо, найбезпосереднішим чином змикається із соловйовською Софією — світовою душею, яка «приймає в себе Божистого Лоґоса і визначається ним»[210]): хрестоматійні заключні рядки вірша «І Архімед, і Галілей…» являють не що, як власне портрет грядущого «боголюдства».

Такою, у загальних рисах, постає при герменевтичному підході діалектика й логіка шевченківського міфа України — міфа, як ми спробували показати, унікально-парадоксальним чином водночас модерного й християнського, котрий, відтак, потрапив задати політично внесамостійненій українській спільноті, поставленій перед загрозою заникання, деполітизовану, тобто суто духовну національну самосвідомість на цілий період колоніальної історії — аж до нашого часу. Перефразовуючи вищезгаданого ізраїльського автора — «якщо судити за Шевченком», то на землі навряд чи знайти інший народ, чия доля була б такою наскрізно-трагічною, як українська, — оскільки ж Шевченко повністю зверифікував цей міф власною долею, ізоморфною національній, «не повірити йому на слово» було, звичайно, неможливо. Впродовж наступних півтора століть українська культурна історія розгорталася в колі цього міфа, на різні лади модифікуючи й доповнюючи, прояснюючи й затемнюючи його складові структури, а входження в постколоніальний період ознаменувала тим, що з наївною безмисністю вмістила чисто культове іконічне зображення свого «Кобзаря» (у «хлопоманській» смушевій шапці за петербурзькою модою 1860-х) на купюрі найвищого номіналу, — жест, що може викликати цілком підставну іронію в тих, хто (зрештою, слушно) співвідносить Шевченків політичний світогляд із програмами Французької та Американської революцій з їх «новим і праведним законом», а не з російським «шістдесятництвом» зразка XIX століття, проте цікава тут не така чи інша інтерпретація ролі Шевченка в історії української державности, а сам факт незмінної — «за Шевченком» — міфологічности української національної свідомости, недвозначно цим жестом оприявнений.

Втім, інший, і то непорівнянно драматичніший, парадокс полягає в тому, що в контексті сьогодення Шевченків міф виявляється чи не актуальнішим, ніж для свого часу: у міжчасі-бо соціальна практика тоталітарних режимів з усією апокаліптичною достеменністю (ознаменованою, між іншим, мільйонами нових «заложних» мерців!) продемонструвала неможливість побудови «земного раю» в «окремо взятій країні», громадянська історія перестала бути історією націй, а стала в щонайпрямішому, буквальному сенсі історією людства як єдиної спільноти, проблема «кінця» профанної історії перед лицем глобальних технологічних і екологічних катастроф давно перестала бути доменою міфотворчости, органічно увійшовши у вельми праґматичний соціально-управлінський дискурс, а «розбуджена окраденою» (зі Слова-Лоґоса) Україна, хоч формально й увільнившись з імперського «злоначинающого» круга, продовжує заведено обертатись у власному, сказати б, «злотиражуючому», — історія немовби «наздогнала» Шевченків міф, на сьогодні — головний духовний набуток України загальноцивілізаційного значення. Яким чином «спрацює» його «програма» в новому тисячолітті — залежить, не в останню чергу, від того, якою мірою він буде нами пізнаний і опанований.

Примітка (до електронної версії).

Помилка набору, помічена та виправлена верстальником:

Стор. 132: Постійно «тримаючи в умі» цей семантичний код, неважко відчитати й за… образами самотньо (звакованого =>) звікованого дівоцтва — ту саму екзистенційну муку нереалізованости… 

Примечания.

1.

Зацікавлених відсилаємо до вичерпних історіографічних розвідок П. Одарченка «Тарас Шевченко в радянській літературній критиці (1920—1960)» та «Шевченкознавство на Україні в 1961—1981 роках» (див.: Світи Тараса Шевченка: Зб. статей до 175-річчя з дня народження поета / Зап. Наук. Т-ва ім. Шевченка. — Нью-Йорк, 1991. — С. 348—445). Оприлюднення цих праць позбавляє дальшу полеміку з радянськими шевченкознавчими доґмами будь-якого наукового інтересу.

2.

Ортеґа-і-Ґасет X. Бунт мас // Ортеґа-і-Ґасет X. Вибрані твори / Пер. з ісп. — К.: Основи, 1994. — С. 72.

3.

Петров В. Провідні етапи сучасного шевченкознавства. — Авґсбурґ, 1946.

4.

З іншого боку, доводиться визнати, що саме Драгоманов, силою свого інтелектуального авторитету, чимало прислужився до пізнішого утривалення посполитої рецепції Шевченка як «мужицького поета», фактично відмовивши йому в статусі мислителя і навіть поставивши під сумнів вартість здобутої ним освіти. Драгоманов мав на це свої суб'єктивні резони: для нього, як і для цілого його покоління, «релігійний мислитель» був оксимороном, contradictio in adjecto («Без систематичного раціоналізму нема й систематичного вільнодумства» — цит. за: Драгоманов М. П. Вибране. — К.: Либідь, 1991. — С. 362), і, відповідно, головний масив ідейної спадщини Шевченка мусив лишатися для нього закритим. І ще одне — попри весь демократизм своїх політичних поглядів, Драгоманов у царині естетичних оцінок (там, де заанґажовано чуттєвість) демонструє, — очевидячки, несвідомо — типову обмеженість родового аристократа, який із безмисною зарозумілістю боронить від плебея (того, кому, мовляв, «недостає доброї науки й школи письменницької») недоторканість засвоєних з дитинства норм і приписів: так, Шевченкова «нерівність», «звичка… жартувати, прикидуватись дурником, неучком» (там само. — С. 396—397), цебто контамінація елементів «високого» й «низького» стилю, замість сприйнятися як індивідуальний, і власне тим цінний, стиль, дратує його в текстах Шевченка так само, як іншого (уже цілком самосвідомого!) «аристократа» — П. Куліша, — за його власним визнанням, дратувала в побуті (див.: Кулиш П. А. Жизнь Кулиша // Воспоминания о Тарасе Шевченко. — К.: Дніпро, 1988. — С. 140). Маємо тут, здається, один з нечисленних в історії новітньої української культури прикладів сублімації справді класового конфлікту.

5.

Див.: Rubchak В. Introduction // Shevchenko and the Critics. 1861—1980 / Ed. by G. S. N. Luckyj. — Univ. of Toronto Press, 1980. — P. 6—7.

6.

Грабович Г. До питання величі Шевченка: самозображення поета // Світи Тараса Шевченка. — С. 285.

7.

Див: Барка В. Правда Кобзаря. — Нью-Йорк: Вид-во ПРОЛОГ, 1961. — С. 7—29.

8.

Світличний І. Поезія і філософія // Світличний І. Серце для куль і для рим. — К.: Рад. письменник, 1990. — С. 278.

9.

Плющ Л. «Причинна» і деякі проблеми філософії Шевченка // Сучасність. — 1979. — Ч. 3. — С. 9—10. Справедливости ради зазначимо, що до подібного здогаду підступався наприкінці 1970-х років і І. Світличний, зазначаючи: у Шевченка найдужче вражає «не той чи той окремо взятий твір, хоч би який він був, не настрій, пережитий поетом, а саме поєднання, здавалося б, непоєднанного в одній людині і в один час» (Світличний І. Духовна драма Шевченка // Серце для куль і для рим. — С. 362).

10.

У передмові до монографії Л. Плюща «Екзод Тараса Шевченка: Навколо „Москалевої криниці“» (Київ: Факт, 2001) Ю. Шевельов називає переломовим в історії шевченкознавства 1979 рік: саме тоді з'явилися друком перші студії Л. Плюща, Г. Грабовича, Б. Рубчака, які означили тенденцію (відтак розвинену в розлогіших працях) «синтетичного», за Ю. Шевельовим, а ми б сказали — філософсько-антропологічного підходу до Шевченкової творчости.

11.

Це, зрештою, змушений визнати й Г. Грабович — у післямові до українського видання своєї монографії «Шевченко як міфотворець»: «Ще донедавна я був схильний твердити, що за умов нормалізації українського культурного і політичного життя Шевченко перестане бути іконою, пророком і стане „тільки“ одним з великих поетів людства. Це, напевно, так. Але у якійсь мірі він таки залишиться пророком, бо не можна не враховувати історичної пам'яті й своєрідного, глибоко закарбованого в українських серцях, здається Богом даного, тайнопису його слова» (Грабович Г. Шевченко як міфотворець: Семантика символів у творчості поета. — К.: Рад. письменник, 1991. — С. 211). Чи не найцікавішим у цьому зізнанні є для нас несамовільне інерційне впадання американського структураліста в типово романтичну, ірраціоналістську фразеологію («Богом даний тайнопис», «закарбований у серцях») — неомильний симптом відпірности, непіддатности предмета на «затісний» для нього тип наукового дискурсу.

12.

«Я можу погодитися кінець кінцем з усім у книзі Чижевського, — писав Ю. Шевельов 1956 p., одразу по виході в світ „Історії української літератури від початків до доби реалізму“ Д. І. Чижевського, — але не з його твердженням, що пізніший Шевченко, після заслання, не різниться істотно від раннього. Твердженням, що конечно потрібне, звісно, для того, щоб укласти Шевченка в романтику. Але він не вкладається… Зв'язки Шевченка з романтизмом незаперечні. Але не менш незаперечне й те, що замкнути його в межі „київської школи“ чи „пізньої романтики“ все одно, що на клітці тигра написати кішка» (Шерех Ю. На риштованнях історії літератури // Шерех Ю. Друга черга: Література. Театр. Ідеології / Упор. і вступ Ю. Шевельова. — Б. м.: Сучасність, 1978. — С. 33—34).

13.

Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської // Грінченко Б. — Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу / НАН України. Ін-т укр. археографії. — К., 1994. — С. 72.

14.

Див. прим. на с. 11. (у електронній версії примітка 11. Прим. верстальника).

15.

Шевельов Ю. Микола Ґе і Тарас Шевченко: Мистець у відмінному контексті // Світи Тараса Шевченка. — С. 211.

16.

На жаль, наша філософська думка тільки останніми роками підступилася до теми Шевченка як релігійного мислителя — з нечисленних праць, що з'явилися тут друком, варто вказати на статті Л. Плюща (зокрема «Житіє святого Максима», що ввійшла до збірки «Екзод Тараса Шевченка») та О. Сирцової («Канон і апокриф» // Слово і час. — 1990. — Ч. 3).

17.

Див.: Скуратівський В. Шевченко в контексті світової літератури // Скуратівський В. Історія і культура. — К.: Укр.-амер. бюро захисту прав людини, 1996. — С. 10.

18.

Про Грабовичеву критику розуміння Чижевським Шевченка див.: Грабович Г. До історії української літератури // Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К.: Основи, 1997. — С. 505—508.

19.

У передмові до другого, так тоді й не опублікованого, видання «Кобзаря»: «До вас слово моє, о братія моя українськая возлюбленная. Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі — всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило» (Шевченко Т. Г. Повне зібр. тв.: У 6 т. — К.: Вид-во АН УРСР, 1964. — Т. 6. — С. 312).

20.

Carlyle Thomas. On Heroes, Hero-Worship and the Heroic in History. — Leipzig: Tauchniz Ed., 1916. — P. 139.

21.

Див. про це: Тертерян И. А. Образ Дон Кихота и борьба идей в Испании XX в. // Человек мифотворящий: О литературе Испании, Португалии и Латинской Америки. — М.: Сов. писатель, 1988. — С. 126—163.

22.

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 171.

23.

Див.: Эккерман И. П. Разговоры с Гете в последние годы его жизни / Пер. с нем. — М.: Худож. лит., 1981. — С. 102.

24.

Цит. за: Наливайко Д. Підсумковий роман Томаса Манна // Манн T. Доктор Фаустус / Пер. Є. Поповича. К.: Дніпро, 1990. — С. 15—16.

25.

Див.: Anderson В. Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism. — London—New York: Verso, 1991.

26.

Див.: Элиаде М. Мифы, сновидения, мистерии / Пер. с англ. — М.; К.: REFL-book-Ваклер, 1996. — С. 23.

27.

Свасьян К. А. Гете. — М.: Мысль, 1989. — С. 63.

28.

Див.: Элиаде М. Мифы, сновидения, мистерии. — С. 33.

29.

Див. про це: Клеберґ Л. Предисловие // Стриндберг А. Игра снов: Избранное / Пер. с шведск. и франц. — М.: AO «Старт», 1994. — С. 3—5.

30.

Ходасевич В. Конец Ренаты // Русский Эрос, или Философия любви в России. — М.: Прогресс, 1991. — С. 338.

31.

Цит. за: Хоружий С. С. «Улисс» в русском зеркале // Джойс Дж. Улисс: Роман (ч. III) / Пер. с англ. — М.: ЗнаК, 1994. — Т. 3. — С. 443.

32.

Там само. — С. 457.

33.

Rougemont Denis de. Love In The Western World / Transl. by Montgomery Belgion. — Princeton Univ. Press, 1956. — Р. 18.

34.

Шеллинг Ф. В. О Данте в философском отношении // Шеллинг Ф. В. Философия искусства / Пер. П. С. Попова. — М.: Изд-во соц.-эк. лит., 1966. — С. 446—447.

35.

На захист «долі, або, в іншій дослідній системі, волі Божої» як робочого поняття сучасної філософії, несправедливо занехаяного  науковцями, виступав був свого часу ще покійний О. Ф. Лосєв (див. про це: Лосев А. Ф. Диалектика мифа // Лосев А. Ф. Философия. Мифология. Культура. — М.: Политиздат, 1991. — С. 144).

36.

Шевченко Т. Г. Повн. зібр. тв.: У 6 т. — Т. 5. — С. 254. Нагадаємо, що цей арґумент Шевченко подавав як моральну підставу на оприлюднення в журналі його автобіографії. Подібно й Данте свого часу, в незакінченому трактаті «Бенкет», заявляв, що говорити про себе виправдано у двох випадках: коли треба вимовитися з незаслуженого звинувачення та коли цим дається корисне для інших повчання (див.: Данте Алигьери. Пир // Данте Алигьери. Малые произведения / Изд. подг. И. Н. Голенищев-Кутузов. — М.: Наука, 1968. — С. 115). Паралель очевидна — незалежно від того, знайомий був Шевченко з цим твором «Данта старого», чи ні. Взагалі ж тема «Шевченко і Данте» ще чекає на дослідження якісно нового рівня, порівняно з провадженими досі, що не сягали далі констатації місця Данте в Шевченковій лектурі (див.: Григорьев А. Тарас Шевченко // Время. — 1861. — Т. 2, № 4; Филипович П. Європейські письменники в Шевченковій лектурі // Всесвіт. — 1989. — № 3; Домбровський О. А. Шевченко і Данте // Львівський ун-т. Вісник. Сер. філол. наук. — Львів, 1964), — не виключено-бо, що вплив флорентійського вигнанця на формування Шевченкової філософії життя, зокрема й на його «пророцьку» самосвідомість, куди глибший, ніж видавалося. О. Білецький уже завважив був у віршах Шевченка укриті парафрази й цитати з Данте (наприклад, «Немає гірше, як в неволі / Про волю згадувать»), а також у листах із заслання, ненав'язливо, натяками прокреслювану аналогію між собою та великим флорентійцем (див.: Білецький О. Шевченко і західноєвропейські літератури // Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. — К.: Наук. думка, 1965. — Т. 2. — С. 266—267), проте ці промовисті фактографічні спостереження досі не навели на роздум ні літературознавців, ні культурологів, і навіть у першій появленій друком системній праці з історії українсько-італійських літературних взаємин (Пахльовська О. Є.-Я. Українсько-італійські літературні зв'язки XV—XX ст. — К.: Наук. думка, 1990) про Шевченка як реципієнта Данте немає жодної згадки.

37.

Доброхотов А. Л. Данте Алигьери. — М.: Мысль, 1990. — С. 83.

38.

Див. розділи «Церква й царизм» та «Раскол» у його праці «До проблеми большевизму» (Маланюк Є. Книга спостережень. — К.: Атіка, 1995. — С. 174—186). Втім, на сьогодні й істориками російського православ'я визнано принаймні те, що т. зв. «синодальний період» належить до найпохмуріших його сторінок і що під той час, вимушено й закономірно, «моральна енергія християнства „перетікала“ в русло нерелігійних, опозиційних, визвольних рухів» (Мень А. Религия, культ личности и секулярное государство // На пути к свободе совести. — М.: Прогресс, 1989. — С. 102).

39.

Brodsky Joseph. The Power of the Elements // Brodsky Joseph. Less Than One: Selected Essays. — New York: Farrar&Straus&Giroux, 1986. — P. 161—162.

40.

Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада / Пер. с фр. — М.: Изд. группа «Прогресс», Прогресс-Академия, 1992. — С. 5—6.

41.

Див., наприклад, клопотання Арсенія, архієпископа харківського й охтирського, перед Святійшим Синодом від 22.12.1910 р. про вилучення з обігу й заборону «Кобзаря» як книги, що містить твори «совершенно антирелигиозные и направленные к подрыву религиозного чувства в среде народной» (згадувалися «Марія», «Саул» і «Царі»), а також «проникнутые злобно-революционным духом как против христианской веры, так и против царской власти» («Молитва», «Сон», «Юродивий»). (Цит. за: Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах / Арх. управління МВС УРСР. — К.: Держ. вид-во політ. літ., 1950. — С. 303).

42.

Костельник Гавриїл. Шевченко з релігійно-етичного становища. — Львів, 1910. — С. 12.

43.

Цит. за: Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. — С. 291.

44.

Див.: Андреев Д. Роза Мира: Метафилософия истории. — М.: Прометей, 1991. — С. 66.

45.

Боккаччо Дж. Жизнь Данте // Бокаччо Дж. Малые произведения / Пер. Э. Линецкой. — Ленинград: Худож. лит. ЛО, 1975. — С. 547.

46.

Цит. за: Кельин Ф. В. Сервантес // Сервантес Сааведра М. де. Собр. соч.: В 5 т. — М.: «Правда», 1961. — Т. 1. — С. 8.

47.

Лосев А. Ф. Диалектика мифа // Философия. Мифология. Культура. — С. 146—147.

48.

Там само. — С. 147.

49.

Дзюба І. У всякого своя доля: Епізод із стосунків Шевченка зі слов'янофілами: Літ.-крит. нарис. — К.: Рад. письменник, 1989. — С. 3.

50.

Фізер І. Філософія чи філо-софія Тараса Шевченка? // Світи Тараса Шевченка. — С. 51.

51.

Див.: Rubchak В. Shevchenko's Profiles and Masks: Ironic Roles of the Self in Kobzar // Shevchenko and the Critics. — P. 395–429; Рубчак Б. Живописаний Шевченко // Світи Тараса Шевченка. — С. 65—90; Rubchak В. Taras Shevchenko as an Émigré Poet // In Working Order: Essays presented to G. S. N. Luckyj. — Edmonton: CIUS, Univ. of Alberta, 1990. — P. 21—56).

52.

Далі ми спробуємо показати, що до Шевченка з повним правом можна застосувати критичну формулу, знайдену T. С. Еліотом для творчости Дж. Джойса і, на наш погляд, універсальну для всякої, вдалої чи невдалої, «вчасної» чи «невчасної» спроби авторського міфа: «…всі його твори становлять фактично одну й ту саму книжку, доповнювану й поширювану різними версіями» (цит. за: Naganowski Е. Przedmowa // Joyce J. Ulisses / Przeł. M. Slomczynski. — Warszawa: PIW, 1981. — S. VI). Шевченкові російські повісті, щоденник, драми — при уважному прочитанні являють собою вельми специфічний (специфікований невільними умовами всамостійнення новочасної української культури) авторський коментар до власне-«Кобзаря», крос-жанрове і крос-лінгвістичне «тіньове» його продовження, мовби «темний бік Місяця».

53.

«Можна сказати, — пише з цього приводу Б. Рубчак, — що Шевченко нав'язав власному побутовому існуванню ту долю, яку витворив був для свого раннього ліричного героя… В такий спосіб він змусив життя наслідувати мистецтво, але аж ніяк не в естетичному, оскар-вайлдівському сенсі» (Rubchak В. Taras Shevchenko as an Émigré Poet // In Working Order. — P. 29—30).

54.

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 16.

55.

Там само. — С. 19.

56.

Там само. — С. 16.

57.

О. Пріцак узяв на себе труд «розшифрувати» персоналії з уміщених у щоденникових нотатках М. Маркевича й О. Струговщикова списків учасників проханих вечорів, які відбувалися в їхніх петербурзьких салонах навесні 1840 р. і які відвідував 26-літній студент Шевченко, — у цих списках не тільки артистична та інтелектуальна, а й великосвітська, аристократична «сметанка» столиці (див.: Світи Тараса Шевченка. — С. 258—259). Про сенсаційний успіх «Кобзаря» і його автора серед української аристократії, на чиїх балах поет у 1843—1846 роках був головною окрасою, цінний матеріал дають спогади О. Афанасьєва-Чужбинського (див.: Воспоминания о Тарасе Шевченко. — С. 101—123).

58.

Про перебування Шевченка в Рєпніних у Яготині наприкінці 1843 — на початку 1844 р. та його взаємини з княжною див.: Жур П. Літо перше: З хроніки життя і творчості Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1979. — С. 176—230.

59.

Рубчак Б. Живописаний Шевченко // Світи Тараса Шевченка. — С. 70.

60.

На це вказує в цитованій статті, полемізуючи з Г. Грабовичем, і Б. Рубчак: «Ця маска („пристосованости“. — О. З.) таки дуже нещільна. Під нею весь час нуртує її заперечення: вічний чужинець, вічний Інший, вічний еміґрант, який ціле життя на щось чекає, бо ж джерело потоку його життя б'є деінде» (там само. — С. 85).

61.

Малахов В. А. Культура и человеческая целостность. — К.: Наук. думка, 1984. — С. 38—52.

62.

Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень. — С. 30.

63.

Чуковский К. Шевченко // Чуковский К. Лица и маски. — СПб.: Шиповник, [1914]. — С. 271.

64.

Див.: Бубер М. Беседы о еврействе // Бубер М. Избранные произведения. — Иерусалим: Гешер Алия, 1979. — С. 29—72.

65.

Докладніше про український дуалізм див. у нашій праці: Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. — К.: Факт, 2006. — С. 26, 98—108.

66.

Див.: Шевельов Ю. Критика поетичним словом: Молодий Шевченко визначає своє місце в літературі та дещо про «білі плями» // Сучасність. — 1989. — Ч. 5. — С. 22—40.

67.

Докладніше про це див.: Грабович Г. Семантика котляревщини // До історії української літератури. — С. 316—332.

68.

Шевельов Ю. Критика поетичним словом… — С. 29.

69.

Шевченко Т. Г. Повне зібр. тв.: У 6 т. — Т. 6. — С. 314.

70.

На цю тему див. вельми ґрунтовну розвідку В. Топорова «Петербург и „Петербургский текст русской литературы“: Введение в тему» (Топоров В. Н. Миф. Ритуал. Символ. Образ: Исследования в обл. мифопоэтического: Избранное. — М.: Изд. группа «Прогресс»-«Культура», 1995. — С. 259—367).

71.

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 15.

72.

Записка III відділення про те, що Т. Г. Шевченко у минулому був кріпаком. Протокол допиту Т. Г. Шевченка у III відділенні // Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. — К.: Наук. думка, 1990. — Т. 2. — С. 324, 328.

73.

Шевченкове ставлення до імперської освіти незмінно саркастичне — університети (слово, від якого він у поемі «У Вільні, городі преславнім…» відстороняється зумисне іронічним, «очуднювальним» прийомом — відмовляючись навіть «вбгати в віршу» й виказуючи його тільки римою — «лазарет»), то для нього насамперед символ розумової репресії (Віленський університет таки справді був зачинений після польських подій 1831 р. — крім медичного факультету, з приводу чого й жовчний Шевченків коментар: «Зробили з його лазарет, / А бакалярів розігнали… Дурня знать / По походу»), взагалі ж школа — і т. зв. народна, і вища — інструмент винародовлення, того, що в XX столітті теоретики культурного колоніалізму (Ф. Фенон, Е. Саїд) назвали «брейндрейном», — інструмент знеусвідомлення і, в остаточному підсумку, самодеструкції народу через узурпацію відчуженої від нього освіченої верстви (так у «Сні [У всякого своя доля…]» Україна оплакується як «бездітна вдовиця»: її діти, «московською блекотою / В німецьких теплицях / заглушені» [«може, батько / Остатню корову / Жидам продав, поки вивчив / Московської мови»], у висліді такого вишколу перетворюються на антаґоністичне їй знаряддя, службову силу імперії — «п'явок»). У будь-якій іншій функції освіта виявляється просто недоречною, як вважає вивчений за примхою графині протаґоніст повісти «Варнак» (і однойменної поеми: «Нас! Дешевших панської собаки, / Письму учить? / Молитись Богу / Та за ралом спотикатись, / А більше нічого / Не повинен знать невольник…»): за незмоги соціально конструктивної дії свідомість свого стану, подарована освітою, обертається на трагедію.

74.

Вичерпну характеристику цієї традиції «від першої особи» подав Г. Квітка-Основ'яненко, описуючи приїзд імператриці до Харкова: «Сыновья, завидовавшие отцам своим, лобызавшим руку Екатерины Великой, с тем же верноподданическим благоговением и восторгом удостоились лобызать руку государыни императрицы Александры Феодоровны» (Город Харьков // Соч. Г. Ф. Квитки. — Харьков, 1890. — T. 4. — С. 489). Тут справді бездоганно точно схоплено від Гетьманщини започатковану малоросійську шляхетську лінію переємства, яку згодом М. Грушевський і В. Липинський визнають за головну причину національної катастрофи і щодо якої Шевченко недвозначно самовизначився в «Посланії», сказавши про українську шляхту: «Раби, подножки, грязь Москви, / Варшавське сміття», — здійснений Шевченком обрив цієї тяглости й ознаменував зародження якісно нової, модерної української еліти — національної інтеліґенції.

75.

«Люблю зимы твоей жестокой / Недвижний воздух и мороз, / Бег санок вдоль Невы широкой, / Девичьи лица ярче роз, / И блеск, и шум, и говор балов, / А в час пирушки холостой / Шипенье пенистых бокалов / И пунша пламень голубой», — це той образ Петербурга, якому на «долішніх», фольклорних поверхах російської культури відповідають частівки типу «Что за славная столица, / Развеселый Питинбрюх» із, до речі, майже тавтологічним пушкінському знаковим рядом («Там трактиров, погребов / И кофейных домов [інакше, простолюдинських еквівалентів до „блеска, шума и говора балов“ та „холостых пирушек“. — О. З.], / Там таких красоток много, / Будто розовый цветок» [цит. за: Топоров В. Петербург и «Петербургский текст…». — С. 262]). Такого — «развеселого» — Петербурга-«Пітінбрюха» — в принципі, цілком підхожого «топосу» для «мочиморд» і взагалі, як знаємо із спогадів сучасників (а згодом і з петербурзьких сторінок «Журналу»), не чужого Шевченковому побутові, — у Шевченковому тексті, одначе, дійсно-таки шукати годі: ні його «карнавально»-фривольні поезії, зокрема й писані по стінах «в час пирушки холостой» («Вип'єш першу — стрепенешся, / Вип'єш другу — схаменешся, / Вип'єш третю — в очах сяє, / Дума думу поганяє»), ані поодинокі епізодичні прориви в «Кобзарі» спеціально «салонової», хоч і дуже по-шевченківському інтерпретованої, теми («Огні горять, музика грає…») абсолютно нічим не виказують власне «петербурзького» походження: балювали-бо («реготались і танцювали») і в Мосівці та Качанівці, і незрідка не менш бучно (прикметно, що єдина власне бальова сцена в Шевченковій прозі — то якраз бал провінційний: у «Музиканті», — причім автор користає із цієї нагоди, аби устами оповідача в черговий раз ушпилити тогочасну російську літературу за її безоглядний «петербургоцентризм», у даному випадку — за протиставлення балюючого «центру» балюючій «провінції» в категоріях, відповідно, піднесеного та смішного: за Шевченком, і «тут», і «там» «формы одни и те же, и львицы и львы одни и те же, и ежели есть между ними разница, так это только та, что провинциальные львы и львицы немножко ручнее столичных, чего [сколько мне известно] списатели провинциальных балов не заметили»).

76.

Цветаева М. Наталья Гончарова // Цветаева М. Соч.: В 2 т. — М.: Худож. лит., 1988. — Т. 2. — С. 74.

77.

Плющ Л. Я-Ти — слово Т. Шевченка // Сучасність. — 1984. — Ч. 3. — С. 30—55.

78.

Rubchak В. Taras Shevchenko as an Émjgré Poet // In Working Order. — P. 40.

79.

У книзі «У всякого своя доля» та розвідці «Застукали сердешну волю…» (Сучасність. — 1995. — Ч. 3—4).

80.

Шевченко Т. Г. Повне зібр. тв.: — У 6 т. — Т. 6. — С. 312.

81.

Shevelov George Y. The Year 1860 in Shevchenko's Work // Shevchenko and the Critics. — P. 349.

82.

Див.: Пропп В. Я. Исторические корни волшебной сказки. — Ленинград: Изд-во Ленинград. ун-та, 1986. — С. 52—111.

83.

Там само. — С. 68.

84.

Див. гасло: Топоров В. Н. Яйцо мировое // Мифы народов мира: Энциклопедия: В 2 т. — 2-е изд. — М.: Сов. Энциклопедия, 1988. — Т. 2. — С. 681.

85.

Мережковский Д. С. Свинья Матушка // Мережковский Д. С. Павел І. Александр І. Вольная Россия: Драма для чтения. Роман. Эссе. — М.: Моск. рабочий, 1989. — С. 760.

86.

Про це згадує в своїх спогадах В. Аскоченський (Воспоминания о Тарасе Шевченко. — С. 133—134); у повісті «Близнецы» до чеснот героєвої «ідеальної коханки» залічується, зокрема, і те, що вона «ни одного романса не знает. По возвращении из Полтавы пела, бывало, иногда какой-то „Черный цвет“, а теперь и тот забыла». Судячи з усього, Шевченка не на жарт непокоїло те розбещення смаку, яким у провінційній Малоросії супроводилася русифікація і яке відтак перетворилось на одну з «вічних» тем української літератури (класично вивершену Старицьким в образах Проні й Галахвастова у «За двома зайцями»). Навзагал це універсальна ситуація всякої міжкультурної взаємодії — коли явища, запозичені з інокультурного контексту, не можуть бути адекватним чином поціновані власне через свою «позаконтекстовість», ненормативність. Проблеми з'являються тоді, коли сам той чужорідний «контекст», в очах неофіта геть недиференційований, узагальнено-гомогенний, наділяється, з тих чи тих причин, автономною привабливістю: коли, наприклад, усе «російське» в імперії стає для позбавленого своєкультурної освіти неросіянина синонімом «освіченого» (пор. у Гоголя в «Різдвяній ночі» про «грамотный язык», — справедливости ради варт відзначити, що всередині власне-Росії — Великоросії — таку функцію «грамотної», «правильної» мови натоді виконувала французька). У висліді те, що в питомому, «домашньому» оточенні є не більше ніж субкультурою соціальних марґіналів («лакейською», за визначенням Достоєвського, котрий подав вичерпний образ такої субкультури в «Братах Карамазових» — у розділі «Смердяков з гітарою»), — те у «виїзній», експортованій версії, силою самої своєї національної атрибуції, цілком здатне витіснити автентичну локальну культуру (романси Смердякова за жанром не надто різнились від розучуваних збитими з естетичного «плигу» полтавськими інститутками). Це один із невідворотних аспектів культурної колонізації — метафорично висловлюючись, «обмін», у духовній сфері, тубільного золота на привезені шкельця й кольорові пацьорки, на що Шевченко зареаґував з усією приналежною чуткістю національного інтеліґента.

87.

Хоча, здавалось би, цілком вільним від певного морального мазохізму Шевченко бути таки не міг із причин нібито об'єктивних: непідробна гіркота, з якою він пише про своїх братів і сестру в автобіографії для журналу «Народное чтение» («Да, милостивый государь, они крепостные до сих пор!» [Повн. зібр. тв. — T. 5. — С. 260] — кінцева фраза, що являє мовби підсумок, — за Сковородою, «силу» — власної життєвої історії), вірш «Сестрі», написаний 1859 p., у якому поет прагне урівняти свою долю з Ярининою («Ти… / На панщині, а я в неволі!..» — «неволя», завважмо, на той час була вже два роки як у минулому), неомильно зраджують Шевченкове невідступне почуття вини за виняткову, коли розглядати її в самих лиш соціально-класових координатах, фортунність своєї біографії, — а якраз почуття вини, як доведено пізнішим психоаналізом, і становить несвідоме джерело мазохізму. «Мазохізм, — запевняє Ж. Дельоз, — це не втіха від болю і навіть не втіха від кари… Страждання — не причина втіхи, але попередня умова, необхідна для її настання» (Делез Ж. Представление Захер-Мазоха: Холодное и Жестокое // Венера в мехах: Л. фон Захер-Мазох. Ж. Делез. 3. Фрейд / Пер. с нем. и франц. — М.: РИК «Культура», 1992. — С. 268—269), — отже, своєрідний вступний емоційний «податок», що його мученик почуття вини платить за змогу вільно втішатися життям. Так ось, нічого подібного в Шевченка ми не знаходимо — і в почуттях, і в долі він постає напрочуд чесним, тобто вільним від усіляких, любих психоаналітикам, «викрутів» (властиво, морального шахрайства). Описаний психокомплекс, натомість, вичерпно характеризує російську дворянську інтеліґенцію (і — вужче — літературу) з її щирим (детермінованим виною) вболіванням за долю народу де-небудь у Монте-Карло або на Капрі: та, справді, «викуповувала» у власного сумління свій життєвий гедонізм найнепідробнішими моральними муками, на свій лад вульгаризуючи християнське «не покаєшся — не спасешся». У пародійно-загостреній формі цю питому традицію російської літератури вже в наш час представив покійний Віктор Некрасов у притчі про «писателя Первухина»: «Чего невеселый, спрашивают, Володя? Дома плохо? Да нет, все в порядке… Дачу ремонтировать надо, денег не хватает? Да уже кончил, третий этаж отгрохал. Деталей к машине не можешь достать? Какие там детали, новенький „Шевроле“ в гараже стоит… Так в чем же дело? — Народу тяжело…» (Некрасов В. П. По обе стороны океана; Записки зеваки; Саперлипопет… — М.: Худож. лит., 1991. — С. 317), — те, що в XX столітті перетворилося на анекдот, у XIX становило ще цілком живий і болючий внутрішній конфлікт, якого Шевченко уникнув, не в останню чергу, коштом самохіть обраної для себе дольової неблагополучности.

88.

Батай Ж. Литература и зло / Пер. с фр. — М.: Изд-во МГУ, 1994. — С. 30—49. Паралель, на рівні світовідчування, між «окаянним» (самовизначення!) Шевченком і французькими «проклятими поетами» впадає в око вже при першому наближенні й, гадаємо, заслуговує на докладнішу компаративістичну студію.

89.

Топоров В. Н. Петербург и «Петербургский текст…». — С. 261—262. Цікаво, що трохи далі В. Топоров визнає за Петербургом також і модус примусової страждальности, — але на його думку, «страждання, пов'язане з Петербургом, і „момент неґативного“, ним породжуваний,.. містить у собі й щось благого, „момент позитивного“, що полягає саме у вивільненні чогось глибинно-важливого, посутнього, людського. Втім, дивуватися з цього не варт, бо, як сказано, де небезпека, там і порятунок (в ориґіналі гра слів: „где о-пасность, там и с-пасение“. — О. З.)» (там само. — С. 266). Як бачимо, тут той самий російський класичний мазохізм, «не покаєшся — не спасешся» (див. прим. 25) (в електронній версії — примітка 87 — Прим. верстальника.), тоді як за Шевченком «петербурзькі страсті» нічого не «вивільняють» — вони тільки нищать, убивають у героєві от власне що «глибинно-важливе, посутнє й людське» — талант, любов і, нарешті, саме життя.

90.

Про цю полеміку (і літературу довкола неї) див. у монографії: Борев Ю. Б. Искусство интерпретации и оценки: Опыт прочтения «Медного всадника». — М.: Сов. писатель, 1981. Пікантно, що загалом російські дослідники (на відміну від польських) вельми нерадо визнають полемічний характер поеми Пушкіна, тут-таки кваплячись підкреслити, що, мовляв, не можна «знецінювати» її, розглядаючи «тільки» як відповідь Міцкевичу (див.: Там само. — С. 118—120). Нічим іншим, як от власне що віковічним самодержавним устроєм вщепленою тенденцією до «монологізації» культури й гранично можливої мінімізації її внутрішньої варіативности, не потрапимо ми витлумачити це наївне переконання, буцімто полемічність у якийсь-то спосіб «применшує» ориґінальність твору. Серед винятків, вільних від цього передсуду, вкажемо на цікаву компаративістичну розвідку М. Епштейна «Фауст и Петр на берегу моря» (Эпштейн М. Парадоксы новизны: О литературном развитии XIX—XX веков. — М.: Сов. писатель, 1988. — С. 41—64).

91.

Є рація порівняти цей Шевченків опис пам'ятника із подібними враженнями іншого чужинця (бо ж наратор поеми дивиться на місто саме очима зумисного чужинця, ні з чим тут не знайомого, як не дивився навіть Міцкевич) — маємо на думці А. де Кюстіна (вплив його скандальнозвісного епістолярного мемуару «Росія в 1839 році» на шевченківські «петербурзькі ґротески» раніше запідозрив В. Скуратівський, не ставши, проте, розвивати цього спостереження [див. його: Шевченко в контексті світової літератури // Історія і культура. — С. 6]): «Уславлена статуя Петра Великого… справила на мене винятково неприємне враження… Постать чоловіка на коні не є ні античною, ні сучасною: це римлянин з доби Людовіка XV…» (Шевченків, у даному разі ще й професійний художницький, сарказм: «У свиті — не свиті, / І без шапки. Якимсь листом / Голова повита», — так само націлений на анахронічність образу). Задум Фальконе маркіз вважає «фатальним», виконання «безпорадним» (Custine, Markiz de. Listy z Rosji: Rosja w 1839 roku. — Ed. 2. — Warszawa: Editions Spotkania, 1991. — S. 43), а цілу славу пам'ятника приписує «шарлатанській писі жінки, яка його спорудила» (Ibid. — S. 73) і для якої Шевченко так само шкодує навіть власного імені, заступаючи його презирливим, «метацитатно» скалькованим із російського ориґіналу пейоративом — «Вторая».

92.

У листі до О. Кобилянської (від 30 травня 1906 p.), згадуючи, як сердечний приятель тамтої дозволив собі після розриву пліткувати про неї «при пиві», Леся Українка дає вельми характеристичний коментар: за це, на її думку, «вже справді нема ніякого оправдання, бо то не тільки подло, а й, як кажуть росіяни, „пошло“ (platt, gemein), то вже є „вина проти духа святого“» (Цит. за: Косач-Кривинюк Ольга. Леся Українка: Хронологія життя і творчости / УВАН. — Нью-Йорк, 1970. — С. 777). Зваживши на спеціальну Лесину нехіть до християнської термінології, можна припустити, що їй тут дійсно «забракло слів» на оцінку того, що стоїть нижче від усяких, можливих у категоріях культури, оцінок (гірше за підлість!).

93.

Цит. за: Топоров В. Н. Петербург и «Петербургский текст…». — С. 340.

94.

До речі, і боятись його не можна — під страхом загину, цілком імовірно, що й вічного (див. про це, напр., у розділі «Страхи» у зб.: Гнатюк В. Знадоби до української демонольоґії / Етнограф. комісія НТШ. — Т. 2, вип. 1. — Львів, 1911), — цей останній, для християнина непорівнянно більший страх, витісняє «менший».

95.

Див.: Переписка Н. В. Гоголя: В 2 т. — М.: Худож. лит., 1988. — Т. 2. — С. 352.

96.

Інстинкт, у даному випадку культурологічний, і тут не зрадив Гоголя: розуміється, версія про «божевілля Сатани» аж ніяк не є спеціально українська — мелькаючи, другим або й третім планом, крізь цілу історію неортодоксальної теології, вона, ближче до нашого часу, виринає в антропософському вченні Р. Штайнера й через нього повертається в Росію (наприклад, у московський гурток Б. Зубакіна; див.: Айдинян С. Предисловие // Цветаева А. И. О чудесах и чудесном. — М.: Буто-прес, 1991. — С. 13) — і в Україну, де істинно «гоголівську» спробу показати диявола божевільним зробив М. Хвильовий, за останніми даними, також таємний «штайнеріанець» (дещо про це, як і про київський гурток 1919 p., куди належали, крім Хвильового, ще Курбас і Тичина, див.: Плющ Л. Каббалістична символіка у Хвильового // Філософська і соціологічна думка. — 1994. — Ч. 1—2. — С. 59—73). Що є справді «українське», то це оцінка дияволової «дурости» — «вельми іронічна і завжди з глумом»: характерно, що божевілля саме по собі ніколи не бувало в українській народній культурі предметом культових сакралізацій (на відміну від російської, де юродство святкувалося як духовний подвиг і навіть вважалося атрибутом святости).

97.

Гоголь Н. В. Полн. собр. соч. — М.—Л.: Гос. изд-во Худож. лит., 1939—1956. — Т. 13. — С. 293.

98.

Докладніше на тему Гоголевих взаємин із чортом див. у кн.: Звиняцковский В. Я. Николай Гоголь: Тайны национальной души. — К.: Ликей, 1994. — С. 189—205; там-таки міститься й бібліографія питання, в якій, щоправда, бракує розправ Д. Чижевського (тимчасом саме цей останній, ще один «малоросіянин», іще в 1930-х роках вельми проникливо спостеріг був, що «гумор для Гоголя є своєрідний засіб боротьби проти нікчемности, проти чортової „ніщоти“» [Чижевский Д. О «Шинели» Гоголя // Современные записки. — 1938. — T. 67. — С. 186], — інакше, «пошлости»!).

99.

Вперше артикульована Катериною II антиномія Москви й Петербурга цілком відповідає шпенґлерівській дихотомії культури й цивілізації, і освідчена імператрицею спеціальна нелюбов до Москви (див.: Топоров В. Петербург и «Петербургский текст…». — С. 327—328) — то недвозначний симптом остаточної, укінченої дозрілости імперії як «історичної форми».

100.

Прецікавий під цим оглядом спогад у щоденнику про свято в Петерґофі (запис від 1 липня 1857 p.): «Когда-то давно, в 1836 году, если не ошибаюсь, я до того был очарован рассказами об том волшебном празднике, что, не спросясь хозяина… и пренебрегая последствиями самовольной отлучки… убежал с работы прямо в Петергоф на гулянье… Странно, однакож, мне и вполовину не понравился тогда великолепный Самсон и прочие фонтаны, и вообще праздник, против того, что мне об нем наговорили. Слишком ли сильно было воспламенено воображение рассказами, или я просто устал и был голоден. Последнее обстоятельство, кажется, вернее… Не дождавшись иллюминации, возвратился вспять, совершенно не дивяся бывшему. На другой день нашли меня спящим на чердаке, и никто не подозревал о моей самовольной отлучке. Правду сказать, я и сам ее считал чем-то вроде сновидения (курсив наш. — О. З.)». Ця мікроновела (у середині її з'являються в натовпі ще й тодішній Шевченків «грозный хозяин с пышною своєю хозяйкою», остаточно затьмаривши [«помрачивши»] естетичну самоцінність свята) — то, либонь, єдина, зафіксована Шевченком як авторська, спроба сприйняти Петербург як феномен культури митецьки-безінтересовно — у категорії прекрасного, — і, вельми характерно, спроба невдала. Петербург, при всій попередній настанові юного маляра на естетичну подію (всі-бо антиципації позитивні — «очарован рассказами», «воспламенено воображение» тощо), не піддається романтичній чистоті артистичної візії, «не втримується» на заданій йому катарсичній висоті, буквально «падає» з неї — в «нічну» («втомлену») свідомість, де тратить вартість реальности аж так, що єдино реальним виявляється — насильство, персоніфіковане в «грізному господареві» (що є, розуміється, чиста випадковість — воно могло об'явитися в тій юрбі на тисячу інших способів і, при Шевченковій на нього вразливості, все одно не минуло б його уваги). Важко не добачити спорідненість цього фраґмента з описаним у «Сні» міським парадом, — зайвий доказ цілісности Шевченкового міфологічного світосприймання.

101.

Таким «блудом» є, до речі, і сова у «Сні», що пориває героя за собою в політ: «Блуд перекидається звичайно в птаха, летить і манить чоловіка все далі за собою, аж поки не заведе його до якого багна» (Гнатюк В. М. Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків // Українці: Народні вірування, повір'я, демонологія. — К.: Либідь, 1991. — С. 392). «Багно» — це город «на багнищі», і в листах званий Шевченком не інакше як «прокляте болото» (до П. М. Корольова, 18.11.1842), «чортове болото» (до Г. С. Тарновського, 25.01.1843), «петербурзьке болото» (до М. О. і М. В. Максимовичів, 9.10.1859), в якому він «гниє» (там само) і яке його «задушить» (до В. Г. Шевченка, 2.11.1859).

102.

Див. про це: Знадоби до української демонольогії / Зібр. В. Гнатюк. — Т. 2, вип. 2 — С. XII.

103.

Див. Франків розбір вірша «Полякам» (Шевченко — ляхам: Промова на вечорницях у 43 роковини смерті Шевченка у Львові д[ня] 15 марта 1904 // Франко І. Я. Зібр. тв.: У 50 т. — T. 35. — С. 172—183).

104.

У М. Костомарова: «Малоруссы сознавали и сознают неизбежность и неразрывность связи с великоруссами, потому, что последние способны столько же, сколько мы неспособны, к организации, к поддержке общественного тела и правильности его отправлений» (Костомаров Н. И. Две русские народности. — К.; Харків: Майдан, 1991. — С. 71). П. Куліш, вельми заклопотаний з'ясуванням історичних «причин политического ничтожества Малороссии», так само не сумнівався в «нравственной необходимости слияния в одно государство южного русского племени с северным» (Кулиш П. Об отношении малороссийской словесности к общерусской: Эпилог к «Черной раде» // Куліш П. Тв.: В 2 т. — К.: Дніпро, 1989. — Т. 2. — С. 476).

105.

Лист до М. О. Максимовича від 22.11.1858 // Повне зібр. тв. — Т. 6. — С. 223.

106.

Афанасьев-Чужбинский А. С. Воспоминания о T. Г. Шевченко // Воспоминания о Тарасе Шевченко. — С. 117.

107.

У передмові до нездійсненого видання «Кобзаря»: «щоб не дуже чванилась московская братія своєю Ростопчиною — то от вам „Свяченая вода“» — вірш Олександри Псьол, якій Шевченко віщував велике літературне майбутнє (Повне зібр. тв.: У 6 Т. — Т. 6. — С.315).

108.

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 97.

109.

Барка В. Правда Кобзаря. — С. 38.

110.

Shevelov George Y. The Year 1860 in Shevchenko's Work // Shevchenko and the Critics. — P. 348.

111.

Див.: Брагинская Н. В. Царь; Раб // Мифы народов мира: В 2 т. — Т. 2. — С. 614—616, 360—361.

112.

Костомаров Н. Об историческом значеним русской народной поэзии // Костомаров М. І. Слов'янська міфологія. — К.: Либідь, 1994. — С. 106.

113.

Цікаво, що майже дослівний повтор цієї міфолоґеми, тільки розвинений на значно пізнішому й до того ж частковому історичному матеріалі (радянська імперія сталінської доби), спостерігаємо в модерній російській культурі — у квазіхристиянській етиці О. Солженіцина, чию обізнаність із творчістю Шевченка поверховою аж ніяк не назвеш (в «Архіпелазі ГУЛАГ» чимало цитат і з «Журналу», і з листів із заслання). Розмірковуючи над розбещенням душі владою, здійснюваним масово й інституційно, Солженіцин доходить висновку: індивіди на службі у каральної системи, отже, «за родом діяльности й за зробленим життєвим вибором позбавлені горішньої сфери людського буття» (Архипелаг ГУЛАГ. — М.: Сов. писатель — Новый мир, 1989. — Т. 1. — С. 149) та змушені жити в нижній, де ними кермують насамперед інстинкт влади й інстинкт наживи (шевченківська «неситість»!), невідворотно «свиніють (курсив наш. — О. З.), вони відходять від людськости вниз» (там само. — T. 2. — С. 568). Тут відвертий перегук із Шевченковим «Мені здається, я не знаю…» з його іронічною версією метемпсихозу («Де ваше золото, палати? / Де власть великая? В склепах, / В склепах, поваплених катами, / Такими ж самими, як ви. / Жили ви лютими звірми, / А в свині перейшли!..») — з тією різницею, що для Шевченка згори, наперед у принципі морально неприйнятною була будь-яка форма влади людини над людиною, безвідносно до соціальної системи чи санкціонуючої ідеології.

114.

Скрипник М. До теорії боротьби двох культур. — Харків: Держвидав України, 1928. — С. 44.

115.

Докладніше про це див.: Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини 1760—1830. — К.: Основи, 1996. — С. 218—226.

116.

Див.: Афанасьев-Чужбинский А. С. Воспоминания о Т. Г. Шевченко // Воспоминания о Тарасе Шевченко. — С. 103—104.

117.

Чуковский К. От двух до пяти. — 11 изд., доп. — Минск: Госпедгиз, 1957. — С. 234.

118.

«В зто время он совершенно изменился. Познакомившись с лучшими Петербургскими домами посредством Брюллова, он часто разьезжал по вечерам, хорошо одевался, даже с претензиею на comme il faut'ность. Словом, в него на некоторое время вселился светский бес» (Цит. за: Чалый М. К. Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченко // Воспоминания о Тарасе Шевченко. — С. 63).

119.

Гоголь Н. В. Письмо к М. В. Гоголь // Гоголь Н. В. Собр. соч.: В 7 т. — М.: Худож. лит., 1979. — Т. 7. — С. 70.

120.

Надзвичайно цікаво зіставити сцену «генерального мордобитія» зі «Сну», — де імператорський ляпас спускається згори вниз соціально-ієрархічною драбиною «в маси», — з антитетичною «пірамідою любови», яку в той самий час вибудовує, яко модель імперії, Гоголь у «Вибраних листах із листування з друзями»: у нього знизу вгору, як від дітей до батьків, «по начальству», передасться — любов, «и всякий начальник, как только заметит ее устремленье к себе, должен в ту же минуту обращать ее к постановленному над ним высшему начальнику, чтобы таким образом добралась она до своего законного источника, и передал бы ее торжественно в виду всех всеми любимый царь Самому Богу» (Гоголь Н. В. Духовная проза. — М.: Русская книга, 1992. — С. 215). Ці дві міфологічні піраміди з двома діаметрально протилежними всередині їх векторами руху — насильства «від царя» в Шевченка, любови «до царя» в Гоголя — якнайнаочніше репрезентують українську (антиколоніальну) і малоросійську (шляхетсько-провінційну) світобудови. Для Шевченка наявна вертикальна ієрархія соціального космосу є однозначно перверсивною, оберненою навспак трансцендентній (духовній) вертикалі Божого світу, для Гоголя ж — абсолютно їй тотожною, аж до сливе «поприщинської» втрати почуття реальности («любовь должна быть передаваема по начальству» — це вже навіть і стиль Поприщина!).

121.

Барт Р. Література и метаязык // Барт Р. Избр. работы: Семиотика. Поэтика / Пер с франц. — М.: Прогресс, 1989. — С. 132.

122.

Гуревич А. Я. Культура и общество средневековой Европы глазами современников. — М.: Искусство, 1989. — С. 157.

123.

Див. про це: Зеленин Д. К. Очерки русской мифологии. Вып. 1: Умершие неестественной смертью и русалки. — Петроград: Тип. А. В. Орлова, 1916.

124.

Див.: Коцюбинська М. Етюди про поетику Шевченка: Літ.-крит. нарис. — К.: Рад. письменник, 1990. — С. 149—168.

125.

У листах із Новопетровського укріплення Шевченко найсерйознішим чином представляє друзям Дармограя як свого нового знайомця, реальну особу з дещо, правда, туманною й заплутаною біографією, переповідає свої з ним діалоги (див.: Лист до М. Й. Осипова від 20 травня 1856 р. // Повне зібр. тв.: У 6 т. — T. 6. — С. 129) та нібито одержані від нього листи (див.: Лист до М. М. Лазаревського від 8 грудня 1856 р. // Там само. — С. 144), обмінюється поблажливими критичними заввагами щодо «його» творів (М. Й. Осипову: «Вы сделали замечание на его „Княгиню“, совершенно согласное с моим замечанием: недостаток отделки в подробностях, и то большой недостаток». — Там само), причому цікаво, що Дармограй повсякчас постає з цих фраґментів слабшим за Шевченка — він не лише Шевченків «бедный protege», самотній і позбавлений дружньої підтримки («Кроме меня, у него совершенно никого нет, к кому бы он мог обратиться». — Там само. — С. 130), а й менш освічений за нього (не читав Вальтера Скотта, припускається фактографічних помилок, які Шевченко, у листі до М. М. Лазаревського, зі стриманим осудом зве «довольно грубыми»), і навіть фінансово стоїть значно гірше за свого «благодійника» («он беднее меня» — М. Й. Осипову). Можна вбачати за цим що завгодно — прагнення повернути російській культурі свій перед нею особистий борг, сказати б, «розрахуватися» з нею Дармограєм, а чи сублімацію глибоко укритого комплексу приниження колишнього «грязного замарашки» (автохарактеристика з «Журналу»), а нинішнього невільника-рядового, змушеного «ради Розп'ятого за нас» вижебрувати в друзів насущного духовного хліба (у кого томик Шекспіра, у кого дві плитки сепії), — у будь-якому випадку пара «Кобзар — Кобзар Дармограй», ця головна в Шевченковому міфі символічна персоніфікація українсько-російського діалогу як діалогу культур, залишається винятково вдячним матеріалом для дослідження механізму перетворення поетом власного життя на універсальний національно-культурний міф.

126.

Див. про це: Гейзінґа Й. Homo Ludens / Пер. з англ. — К.: Основи, 1994 — С. 138—146.

127.

Лист до Г. С. Тарновського від 25 січня 1843 р. // Повне зібр. тв.: У 6 т. — Т. 6 — С. 23.

128.

«Переписав оце свою „Слепую“ та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом… Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому… але що я маю робить, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом» (Лист до Я. Г. Кухаренка від 30 вересня 1842 р. // Повне зібр. тв.: У б т. — T. 6. — С. 20). Цей, на позір доволі «темний» уривок, одне з небагатьох Шевченкових автосвідчень до психології власної творчости (загальновідомо ж, що теоретизувань на цю тему Шевченко всіляко уникав і навіть програмово декларував свою «непреодолимую антипатию к философиям и эстетикам» [«Журнал», запис від 5 липня 1857 р.]), досі, на жаль, не здобувся на пильнішу увагу інтерпретаторів, — якщо не рахувати «ідеологізаторів» націоналістичної орієнтації, котрі охоче цитують неприязний відгук про «черстве кацапське слово», не надто вникаючи, що то «таке страшне» — щось «третє», «окроме Бога і чорта», — за тією неприязню криється, і чому, на Шевченкову гадку, цього «страшного» могло б не бути, якби він «уродився кацапом або французом», тобто сином самовільного народу. Маємо тут одну з найраніших згадок про українство як свого роду дольовий проклін — земну кару, яка знову й знову штовхає покараного на гріх; саме ця парадиґма, як пересвідчимося далі, лежить в основі Шевченкового міфа України.

129.

Див.: Знадоби до української демонольоґії / Зібр. В. Гнатюк. — Т. 1, вип. 1. — Львів: НТШ ім. Т. Г. Шевченка, 1908.

130.

На світоглядову спорідненість Шевченка з данським релігійним філософом уже звернув увагу Б. Рубчак: «Хоча Шевченко і К'єркеґор, котрі були сучасниками, не могли знати творів одне одного, схожість їхньої думки в багатьох випадках разюча, і порівняльне вивчення цих двох мислителів конче необхідне» (Shevchenko's Profiles and Masks… // Shevchenko and the Critics. — P. 428).

131.

Прикметно, що саме в цій «точці екстремуму» — «у казематі» — самота ніби вивертається зі споду назовні, роблячись із фрустраційного психологічного стану станом сутої свободи, благом, за яке належиться складати дяку Богові: «Молюся! Господи, молюсь! / Хвалить тебе не перестану! / Що я ні з ким не поділю / Мою тюрму, мої кайдани!» («Н. Костомарову»), — надзвичайно промовистий приклад Шевченкового «пан-етизму».

132.

Лист до Г. Ф. Квітки-Основ'яненка від 19 лютого 1841 р. // Повне зібр. тв.: У 6 т. — Т. 6. — С. 14.

133.

Див.: Тарас Шевченко: Документи та матеріали біографії: 1814—1861. — К.: Вища школа, 1982. — С. 43.

134.

Там само. — С. 35.

135.

Зокрема і в тій самій «Северной Пчеле», на нібито відсутність якої в «Кобзарі» вказував К. Чуковський, хоч і це неправда: саме на цей часопис покликається «українська ворона» у «Великому Льосі», сподіваючись, що «церква», символ українського духа, впаде сама собою, — «Тоді б разом дві руїни в Пчеле описали…» Взагалі, якщо опонувати К. Чуковському по кожному з пред'явлених ним «пунктів недостачі» з текстом «Кобзаря» в руках, то виявиться, що абсолютно всі перелічені ним культурні атрибути тогочасного Петербурга там якраз є (може, хіба крім «расстєґаїв»), — навіть і «Адольфінка», щоправда, безіменна («Покрай улиць поспішали / Заспані дівчата, / Та не з дому, а додому! / Посилала мати / На цілу ніч працювати, / На хліб заробляти» [«Сон»] — пам'ятаючи, що в «Журналі» і петербурзький «пансіон» m-lle Адольфіни, і аналогічний йому нижегородський m-me Ґільде з незмінною ґротесковою іронією йменуються «очаровательными семействами», цілком зрозуміло, про яку «матір» ідеться і якою «працею» «дівчата» заробляють собі на хліб; взагалі, Шевченкові важко дорікнути у святенництві, проте чого як чого, а такого характерного для «Золотого Віку» петербурзької культури гедоністично-чуттєвого «діонісійства» в зображенні жриць кохання в нього віднайти годі: «А я стою, похилившись, / Думаю, гадаю, / Як то тяжко той насущний / Люди заробляють», — це, коли міряти за російськими культурними стандартами, реакція відверто не «пушкінська», швидше «толстовська» або «достоєвська»). Проблема для інокультурного, у тому числі російського, реципієнта полягає в тому, що вся та, вже впроваджена в певний естетичний канон, атрибутика в Шевченка зміщується кудись «на тіньовий бік» («ворона», ця своєрідна антидуша народу, у ролі передплатника «Северной Пчелы» — дуже показовий приклад), і відповідно девалоризується, а ще точніше — деміфологізується (як уже згадуваний вище петерґофський парад): власний, український міф Шевченко вибудовує, послуговуючись як матеріалом фраґментами «демонтованих» міфолоґем російської культури, коштом чого й підтримує ненастанний із нею діалог.

136.

Див.: Пріцак О. Шевченко — пророк // Світи Тараса Шевченка. — С. 263—264.

137.

Свого часу X. Ортеґа-і-Ґасет вказав на те, що обличчя епохи визначається не в останню чергу певною віковою домінантою: «Серед людей мого покоління стиль поведінки старших мав велику вагу. Юнаки так палко прагнули подорослішати, що імітували стомлену ходу старих. Сьогодні… Європа вступає в еру юнацтва» (Дегуманізація мистецтва // Ортеґа-і-Ґасет X. Вибрані твори. — С. 270). Спостереження точне: якщо романтизмові ще був притаманний «стиль молодого Вертера», то починаючи від другої половини XIX століття 30-літній мужчина вже бачив себе зношеним уламком життєвої кораблетрощі, а «старикам» Достоєвського переважно не виповнилося й п'ятдесяти; проте навіть і в цій «культурі старечости» сардонічна автохарактеристика 33-річного (sic!) Шевченка — «на позорище ведуть / Старого дурня муштрувати» («А. О. Козачковському») — звучить дещо ексцентрично, якщо не брати під увагу авторової самоідентифікації з образом «сивоусого» кобзаря.

138.

Це не метафора — паралель між куртуазними коханнями Шевченка й Данте справді разюча: в обох випадках об'єкт першого, як кажуть французи, coup de foudre — сусідська дівчинка дев'ятилітнього віку (за власним Шевченковим свідченням, йому тоді «тринадцятий минало», Оксана ж була на три з половиною роки молодша [див.: Шевченківський словник: У 2 т. — К.: УРЕ, 1976. — Т. 1. — С. 305], отже, акурат ровесниця маленької Беатріче, якою та постала перед Данте на весняному святі 1274 p.), після чого герой-автор (і «Vita Nova», і «Кобзаря») переходить тривалу розлуку, рівну за терміном часові, прожитому до доленосної зустрічі (у Данте — дев'ять років, у Шевченка — чотирнадцять: до першої подорожі в Україну 1843 p.), аби відтак пережити поновну зустріч — і смерть коханої. Тут нота бене: «автобіографізм» — так, як і «історизм» — Шевченкових писань, коли тлумачити його буквально, а не в «оптичній системі» міфологічного мислення, є феномен доволі підступний: десятиліттями трагічна версія Оксаниної смерти, подана у вірші «Ми вкупочці колись росли…» («Помандрувала / Ота Оксаночка в поход / За москалями та й пропала. / Вернулась, правда, через год… /…З байстрям вернулась. Острижена» і т. д.) слугувала шевченкознавцям за психологічний «ключ» до одержимости Шевченка темою покритки. На цю версію купився навіть такий серйозний дослідник, як П. Зайцев, а тимчасом доля реальної Оксани Коваленко нічим не вибилася з приналежного її станові соціально-звичаєвого нормативу: на той час, коли Шевченко, з'явившись по чотирнадцяти роках у Кирилівку петербурзьким студентом, справді міг розпитувати у брата, «чи жива ще / Ота Оксаночка», О. Коваленко, по чоловікові Сорока, благополучно собі заміжня молодиця, мешкала в сусідній Пединівці, ростила вже двох донечок і в голові не покладала, як її буде безневинно «острижено» перед історією, — чудовий взірець того, як Шевченко «авторизує» власне життя за відомою геґелівською засадою: «якщо факт не годиться з теорією, то тим гірше для факту».

139.

Див.: Франко І. Переднє слово: До видання «Перебенді» Т. Г. Шевченка, Львів, 1889 // Франко І. Я. Зібр. тв.: У 50 т. — Т. 27. — С. 285—307; Плющ Л. Я-Ти — слово Т. Шевченка // Сучасність. — 1984. — Ч. 3. — С. 30—55. Обидва дослідники взяли на себе труд «відреставрувати» ті, з різною мірою неявности закодовані автором тексти, які «співаються», у першому випадку, Перебендею, у другому — вахтовим матросом і дівчиною-селянкою у вірші «Ну що б, здавалося, слова…». Внаслідок такого «коментативного» аналізу обидва твори явили «другий план», тоді як «перший», приступний поверховому зчитуванню, зсунувся, як сказав би Р. Барт, з функції знакової — на означувальну.

140.

Барт Р. Из книги «Мифологии» // Барт Р. Избр. работы. — С. 73.

141.

Лосев А. Ф. Диалектика мифа // Философия. Мифология. Культура. — С. 134.

142.

Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм // Вибране. — С. 377.

143.

Шевельов Ю. Слово впроводу до Леоніда Плюща як шевченкознавця // Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка. — С. 7. Далі вчений додає: «…Невеликий експеримент допоміг би побачити, що такий і міг бути намір самого поета. Бо що могло б бути легшого, як замість слів на світі, в тому ж самому ритмічному ході вжити слова другої, що дало б рядок: „Нема другої України“, — але рядок не Шевченків!».

144.

Лист до В. Г. Шевченка від 22, 25 серпня 1860 р. // Повне зібр. тв.: У 6 т. — Т. 9. — С. 264—265.

145.

Зрештою, можна не сумніватися, що навіть якби Шевченко не залишився з ранніх літ сиротою, у цей устрій він однаково навряд чи інтеґрувався б, — Ф. Лебединцев наводить у своїх спогадах розповіді про поетове дитинство сестри Катерини — дружині місцевого священика, з характерним резюме оповідачки: «Ніхто й не сподівався з його чоловіка» (Воспоминания о Тарасе Шевченко. — С. 44). Цей тип «чудних» дітей, обдарованих цілком незапотребованими в селянському соціумі здібностями й за психологічним складом кепсько пристосованих до монотонної фізичної праці, а відтак, у системі притаманних тому соціуму вартостей, «ні на що не здалих», «ледащих», — тип Франкового «малого Мирона», — є надто добре знаний не тільки з української літератури, щоб спеціально його тут аналізувати. Для нас важливо, що «ненормальність» Шевченкового дитинства детермінувалася не лише соціально, а може, перш за все психологічно, і сліди цієї травми таки дуже знати на всьому протязі його творчости (пор. приховану ремінісценцію цих дитячих ураз у вірші «Ну що б, здавалося, слова…», де наведена цитата з народної пісні, що викликала в героя сльози, за Фройдом мовлячи, «заступає» собою іншу, далеко травматичнішу, — «Люди кажуть і говорять: сирота ледащо», — із згаданим уже на схилі віку, у автобіографії для «Народного чтения», саркастичним епізодом про «Апеллеса» з Тарасівки, котрий «объявил мне, к моєму крайнему огорчению, что во мне нет способности ни к чему, ни даже к шевству или к бондарству» [Повн. зібр. тв.: У 6 т. — T. 5. — С. 256] — такі травми, дійсно, не затираються!). У певному сенсі конструювання в міфі ідилічної «України» — з вишневим садком і сім'єю при вечері — було компенсаторним «привласненням» собі насправді чужого, ворожого й відторгаючого малого «приблуду» світу, до якого йому так і не вдалося належати.

146.

Див.: Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 163—164.

147.

Порівняймо викарбувану Шевченком поетичну формулу національної спільноти як понадчасової і понадпросторової з пізнішою логіко-дискурсивною її «розгорткою» в філософії М. Бубера: «Ми говоримо про національну ідею, коли який-небудь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення й розвиток, свою долю й призначення, робить її предметом своєї свідомости, мотивуванням своєї волі» (Бубер М. Народ и его земля // Избр. произведения. — С. 259).

148.

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 67. Варто співставити це твердження хоч би з паризькими рефлексіями над образом батьківщини іншого «еміґранта» — Генрі Міллера, щоб без труда розпізнати той самий психологічний комплекс: «Ліпше зберігати Америку… чимось на кшталт поштівки, на яку позираєш у мить слабкости. Можеш собі уявляти, ніби вона завжди чекає на тебе десь там, незмінна, незіпсута, великий патріотичний обшир з коровами, вівцями й добросердими мужчинами, готовими валувати все, що трапиться на очі, — чоловіка, жінку чи тварину (NB: така гіперсексуальність проміскуїтетного типу в істоті нічим не різниться від „природної“ дитячої сексуальности / асексуальности — в обох випадках маємо світ до гріхопадіння, світ, у якому ще не спожито забороненого овоча. — О. З.). Її не існує, Америки. Це просто ім'я, яким наділяємо абстрактну ідею…» (Miller Henry. Tropic of Cancer / Introd. by K. Shapiro. — New York: Grove Press, Inc., 1961. — P. 208. Курсив наш. — О. З.).

149.

Скоропадский П. Мое детство на Украине // Скоропадський П. П. Спогади: Кінець 1917 — грудень 1918 / Гол. ред. Я. Пеленський. — К. — Філадельфія, 1995. — С. 387.

150.

Було б принаймні легковажно вважати, у дусі Драгоманова, буцімто Шевченкова кваліфікація історика обмежувалася його настільним псевдо-Кониським: навіть у посмертному описі його особистої бібліотеки — бібліотеки вочевидь «підручної» і безсистемної, як звичайно в людини без сталого пристановища, та ще й призбираної щойно в останні, післязасланчі роки, — майже кожну третю позицію (близько сорока томів) займають історичні та історіографічні джерела всіма трьома мовами, якими Шевченко володів вільно, — українською, російською та польською (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії: 1814—1861. — С. 366—370); цікаво, що й французьку, за свідченнями сучасників, Шевченко взявся був замолоду вивчати, спонукуваний нестак потребою почуватися вільніше в аристократичних салонах, як бажанням простудіювати французький переклад шеститомової «Історії розпаду й занепаду Римської імперії» Е. Ґіббона, котрий був у бібліотеці Брюллова (див. про це: Филипович П. Європейські письменники в Шевченковій лектурі); словом, чого як чого, а браку фахової ґрунтовности в підході до історичних подій Шевченкові закидати не доводиться.

151.

«Впертість в обстоюванні тих форм культури, котрі приречено на загин, — це, звичайно, національна демонстрація, одначе така демонстрація, яка є поверненням до законів інерції. Не відбувається ні захоплення ініціативи, ні переоцінки відносин — сама тільки концентрація на твердому осерді культури, котре робиться дедалі більше звітреним, інертним і порожнім… Після ста років колоніального панування застаємо культуру вкрай жорстку і штивну, чи, радше, викопні рештки культури, її мінеральну верству» (Fanon F. The Wretched of the Earth /Transl. by C. Farrington. Pref. by J.-P. Sartre. — New York: Grove Press, Inc., 1968. — P. 237—238). Власне ці процеси виразно накреслилися в українській культурі на час появи в ній Шевченка.

152.

Арістотель. Поетика / Пер. Б. Тена. — К.: Мистецтво, 1967. — С. 54.

153.

«Для „громадянського“ історика існує тільки одним-єдина історія — послідовний часовий зв'язок доконаних фактів. Для історика культури таких „історій“ існує ціла низка, адже кожний із цих доконаних фактів міг не відбутися або мати цілком інакше значення для решти наступних подій, бо кожний із цих фактів постав унаслідок діяльности певного історичного суб'єкта, який міг діяти інакше… Саме тому історія культури є… як „історія“ куди багатшою, ніж „громадянська історія“» (Челидзе Л. Л. История и культура // Культура в свете философии. — Тбилиси: Хеловнеба, 1979. — С. 268—269). Оця-от історія, взята як культура, тобто суб'єктивовано, і є властивим предметом історичного жанру в словесній творчості.

154.

На суб'єктивному рівні беручи, саме тут і пролягає така трудновстановна в новочасній культурі межа між літературою та авторським міфом: «тільки» письменник, хоч би в яких був стосунках із буттям, завжди сприймає його «всерйоз», сповна здаючи собі справу з «вигаданости», «несправжности» власного художнього світу, тоді як для міфотворця цей останній цілковито покриває дійсність, контамінується з нею, — це той архаїчний стан свідомости, котрий, за Й. Гейзінґою, надовго зберігається в розвинених культурах і при котрому затримується «поетичну форму як засіб передання всього того, що має значення для життя людської спільноти» (Гейзінґа Й. Homo Ludens. — С. 146), — причім, додамо, «непередане», невиражене ео ipso розцінюється носієм такої свідомости і як позбавлене значення, незначуще. Щоб не наводити на приклад парадокси міфологічної свідомости тоталітарних суспільств, де несказане (публічно) автоматично перетворювалось на неіснуюче, покличемося тільки на Дж. Джойса, цього послідовного (дарма що спізненого в часі) претендента на роль міфотворця XX століття, котрий примудрився повністю «прогледіти» Першу світову війну, а Другу зовсім не жартом сприйняв як справдження «Поминок Фіннеґана», і це в жодному разі не був авторський нарцисизм: «Сам по собі поетичний образ, — зазначає О. Лосєв, — „відчужений“ від речей і безінтересовний щодо них. Ствердимо тепер саму цю відчуженість від речей як річ, саму цю безінтересовність — як інтерес, і дістанемо міф» (Диалектика мифа // Философия. Мифология. Культура. — С. 163).

155.

Див. прим. до с. 105. (в електронній версії — примітка 138. — Прим. верстальника.)  

156.

Про М. Е. Писарєва див.: Жур П. Літо перше. К.: Дніпро, 1979. — С. 52—54.

157.

Варто відзначити, що навіть сам спосіб нарації в поемі є традиційно «міфологічний»: у архаїчному-бо міфі «ранньоісторичний опис звичайно будувався як відповідь, яку необхідно знайти» (Топоров В. Н. История и мифы // Мифы народов мира: В 2 т. — Т. 1. — С. 573), і «Гайдамаки» під оглядом композиції становлять ніби «відповідь» на «вічні питання», поставлені у вступі.

158.

«В ґротесковому реалізмі матеріально-тілесна стихія є первнем глибоко  п о з и т и в н и м, і дається тут ця стихія зовсім не в приватно-еґоїстичній формі і зовсім не у відриві від решти життєвих сфер… Носієм матеріально-тілесного первня виступає тут не відокремлена біологічна особина і не буржуазний егоїстичний індивід, а  н а р о д, до того ж народ у своєму розвитку вічно ростучий і оновлюваний. Тому все тілесне тут таке ґрандіозне, перебільшене, надмірне. Перебільшення це має  п о з и т и в н и й,  с т в е р д н и й  х а р а к т е р. Провідний момент в усіх цих образах матеріально-тілесного життя — плодючість, розріст, надлишок, що б'є через край» (Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. — 2-е изд. — М.: Худож. лит., 1990. — С. 25—26).

159.

Там само. — С. 47.

160.

Лосев А. Ф. Диалектика мифа // Философия. Мифология. Культура. — С. 176—177.

161.

«Чимало шкодила рівності Шевченкових писань іще й звичка… жартувати, прикидуватись дурником, неучком, — іноді зараз після того, як письменник скочив угору до Аполлона, Нуми, або ще — іноді серед речей, де такий жарт зовсім не до речі і де він псує стихи, які без нього були б прекрасні…» (Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли й соціалізм // Вибране. — С. 397.

162.

Цікавий матеріал тут подає П. Жур, зіставляючи Шевченків лист до подружжя А. Г. і Н. Я. Родзянків із засвідченим сторонніми документами фактичним станом справ (Жур П. Дума про огонь. — К.: Дніпро, 1985. — С. 156—158): можна б говорити про «перетворення» (у тому сенсі, який вкладав у це слово Е. Канетті [див.: Канетти 3. Превращение // Проблема человека в западной философии: Пер. / Сост. и послесл. П. С. Гуревича. — М.: Прогресс, 1988. — С. 483—503]) як про «нульовий», повсякденний рівень міфотворення, чий механізм залишається інваріантним на всіх рівнях, від невинного побутового ошуканства до «метаісторичного» пророкування, одначе ця тема (цілком варта окремої статті!), на жаль, тільки побіжно дотична до нашого безпосереднього предмета.

163.

Див. про це: Рубчак Б. Живописаний Шевченко // Світи Тараса Шевченка. — С. 90.

164.

Див.: Кант И. Из «Лекций по этике» (1780—1782) // Этическая мысль: Науч.-публицист. чтения. — М.: Политиздат, 1990. — С. 297—322.

165.

«Фатальна особливість ідолянства, — пише Т. Карлайл, — полягає в тому, що в добу пророків ідол насправді більше не заповнює собою нічийого умислу. Перш ніж з'явиться пророк, який, прозирнувши крізь нього, збагне, що той є просто деревиною, чимало людей уже мусять мати невиразну підозру, що нічого більшого він собою й не становить. Осуджуване (пророком. — О. З.) ідолянство є нещире ідолянство. Сумнів уже виїв йому серцевину… Тут початок всякої нецноти, або точніше, відтепер будь-яка чеснота внеможливлюється: саме внутрішнє єство моральної душі спаралізовано, вкинуто в маґнетичний сон! Люди більше не є щирими людьми» (Carlyle Thomas. On Heroes, Hero-Worship and the Heroic in History. — P. 149). Тому головне призначення пророка, вважає Т. Карлайл, — це всіляко поборювати «ідолянство» (самозрозуміло, під цим маються на увазі не самі лиш поганські культи, а всяке кумиротворення, у тому числі й, так би мовити, «ідеологічне»), оскільки воно є джерелом фальшу й облуди.

166.

Там само. — С. 153.

167.

Кант И. Из «Лекций по этике» (1780–1782) // Этическая мысль. — С. 297.

168.

У розвиненому до морально-нормативного вигляді він постає вже в І. Франка (див. про це нашу працю «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період». — С. 76—93), і таким зацілів у посполитій свідомості більш-менш до нашого часу: нестак давні політичні переміни в українському суспільстві недвозначно продемонстрували масову недовіру до зміни поглядів та громадянських «іміджів», тобто світоглядова статичність таки утвердилася в культурі як неперехідна, ба й сенсожиттєва вартість.

169.

Волин А. Исход: Формирование нации // Евреи и еврейство: Сб. ист.-филос. эссе / Сост. Р. Нудельман. — Иерусалим: Гешер Алия, 1991. — С. 16.

170.

Там само. — С. 15.

171.

«І зостався Яків сам. І боровся з ним якийсь Муж, аж поки не зійшла досвітня зоря. І Він побачив, що не подужає його, і доторкнувся до суглобу стегна його. І звихнувся суглоб стегна Якова, як він боровся з Ним. І промовив: „Пусти Мене, бо зійшла досвітня зоря“. А той відказав: „Не пущу Тебе, коли не поблагословиш мене“. І промовив до нього: „Як твоє ймення?“ Той відказав: „Яків“. І сказав „Не Яків буде називатися вже ймення твоє, але Ізраїль, бо ти боровся з Богом та з людьми, — і подужав“» (Буття, 32, 25—29).

172.

Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка. Навколо «Москалевої криниці». — С. 53—54.

173.

Рудницький Л. «А до того — я не знаю Бога»: Ключ до духовного світу поета // Світи Тараса Шевченка. — С. 30—39. 

174.

Щойно сучасна медієвістика впритул зайнялася проблемою співвідношення в християнстві «народної» (фольклорної) та «вченої» (церковно-богословської) традицій, виявивши, що взаємодія їхня була вельми складною та що вже на етапі раннього Відродження зовсім нелегко буває розмежувати в явищах релігійного життя впливи «згори» й «знизу» (див. про це: Гуревич А. Я. Средневековый мир: Культура безмолвствующего большинства. — М.: Искусство, 1990. — С. 279—375), — що вже казати в такому разі про пізніші епохи!

175.

За Д. Зеленіним, до «залежних» в українському, а також білоруському фольклорі належать: а) померлі неприродною, у тому числі «наглою» смертю, б) самогубці, в) прокляті батьками, г) пропалі безвісти, д) померлі відьми, чаклуни, упирі та ін. посібники нечистої сили, — загалом же «нечистими» вважаються всі «заложні» мерці, без огляду на причини, що призвели їх до такого стану (див.: Зеленин Д. К. Очерки русской мифологии: Вып. 1: Умершие неестественной смертью и русалки. — С. 24—29). Вірування це, зрозуміло, чисто поганське з походження, — судячи бодай з того, що, як довів згодом В. Я. Дашкевич, «залежними» бувають не лише люди, а й тварини (До питання про залежних тварин в уявленнях українського народу // Українці: Народні вірування, повір'я, демонологія. — С. 527—539).

176.

Див. про це: Милорадович В. П. Заметки о малорусской демонологии: Мертвецы // Там само. — С. 407—412.

177.

Те, що такі думки були і в самого  Шевченка, надто в перших роках заслання, свідчать і інші тексти того періоду, найбільше листи («Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачить свою безталанную країну, то благав би Господа о смерті» — до М. М. Лазаревського, від 20 грудня 1847 р. [Повн. зібр. тв.: У 6 т. — Т. 6. — С. 45], — отже, таки благав, бо ж «якби не» тут такий самий риторичний прийом, як і в поезії, при спробі «відіграти історію назад». Там-таки міститься і фраґмент, що може слугувати за прозовий коментар до аналізованого вірша: «…Спершу я сміливо заглянув лихові в очі. І думав, що то була сила волі над собою, аж ні, то була гордость сліпая. Я не розгледів дна тії бездни, в котору впав. А тепер, як розгледів, то душа моя убогая розсипалась, мов пилина перед лицем вітра» [там само. — С. 44]).

178.

Див.: Пропп В. Я. Исторические корни волшебной сказки. — С. 197—199.

179.

Ріки — це «жили землі, якими тече вода, як у людини кров» (Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні потяди та вірування. — К.: Довіра, 1992. — С. 277).

180.

Див.: Кирило-Мефодіївське товариство: В З т. — T. 1. — С. 168, 258.

181.

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 160.

182.

Пор. у «Книгах Битія»: «…хоч були пани, та чужі; а хоч з української крови були ті виродки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий українець, хоч був він простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам'ятовати єдиного бога Іісуса Христа, царя і пана над небом і землею» (Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т. — Т. 1. — С. 168). Пасаж цей цікавий насамперед тим, що навіч демонструє повну дозрілість у кирило-мефодіївців ідеї українства як специфічної, мислеосяжної духовноїне кровно-родової! — сутности: можна бути «з української крови» — і все-таки лишатися «чужим», «неістим», несправжнім, свого роду «недоукраїнцем» (першим упровадив у європейську філософію таке розуміння національної ідеї Й. Ґ. Фіхте, заявляючи в «Промовах до німецької нації»: «Національний принцип — він духовний, не природний, не біологічний, не вроджений і т. д.» [Цит. за: Деррида Ж. Национальность и философский национализм // Московские лекции: 1990 / Пер. с франц. — Свердловск: Ин-т философии и права Урал. отд. AH СССР, 1991. — С. 57]).

183.

Див.: Shevelov G. Як скло: On And Around A Simile in Shevchenko's Poetry // In Working Order: Essays presented to G. S. N. Luckyj. — P. 9—20.

184.

Кьеркегор С. Болезнь к смерти // Кьеркегор С. Страх и трепет / Пер. с дат. — М.: Республика, 1993. — С. 259.

185.

Там само. — С. 257.

186.

Про долю одна з найдокладніших етнографічних розвідок належить П. В. Іванову (Народные рассказы о Доле // Українці: Народні вірування, повір'я, демонологія. — С. 342—374). .Україна вічна й історична.

187.

Це не перебільшення, бо ж «конфірмація» в солдати використовувалася в миколаївській Росії яко карний засіб далеко не тільки «за сочинение возмутительных стихов», — у «Журналі» (запис від 25 червня 1857 р.) Шевченко з цього приводу завважує, що таке поповнення армії відверто кримінальним елементом, для котрого  слушним місцем були б «работный дом, тюрьма, кандалы, кнут и неисходимая Сибирь… но никак не солдатские казармы, в которых и без них много всякой сволочи», тільки «растлевает нравственность простого хорошего солдата и ничего больше». Взагалі ж, якщо не рахувати кількох мало не кафкіанських за поетикою сцен зі щоденника, які навіч демонструють уже не символічне, а цілком буквальне виродження-знелюднення імперського офіцерства, то доводиться визнати, що Шевченкова творчість дає для вивчення фактичного, конкретно-історичного «пекла» миколаївських казарм, кругами якого поет, як-не-як, ходив упродовж десяти років (!), так само мало матеріалу, як і для реставрації образу «пушкінського» Петербурга (це знову à propos «пристосованости»!): «Все это неисповедимое горе, — рефлектує Шевченко над собою в іншому місці (запис від 20 червня 1857 p.), — все роды унижения и поругания прошли как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили по себе… Ни одна черта в моем внутреннем образе (курсив наш. — О. З.) не изменилась». Саме цілістю отого «внутрішнього образу» й убезпечується цілість міфа, для якого «гріх москалізму», смисл «москалізму» важить куди більше, ніж його часткові об'яви.

188.

Див.: Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 68—70. Втім, така статева атрибуція батьківщини є якраз цілком міфологічно-традиційною: «жінкою», як показала свого часу Сімона де Бовуар, виступає в архаїчній колективній свідомості не тільки країна, земля-годувальниця («Матір-Вітчизна»), а навіть і місто, котре може бути як непорочною дівою, так і блудницею, як, наприклад, Вавилон (Бовуар Сімона де. Друга стать / Пер. з франц.: В 2 т. — К.: Основи, 1994. — Т. 1. — С. 192).

189.

Кьеркегор С. Болезнь к смерти // Страх и трепет. — С. 286.

190.

Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т. — T. 1. — С. 406.

191.

Shevelov George Y. The Year 1860 in Shevchenko's Work // Shevchenko and the Critics. — P. 348.

192.

У «Журналі» (запис від 19 червня 1857 р.) Шевченко вже свідомо творить зі своєї солдатчини різновид житійної оповіді — починаючи, як годиться за законами жанру, з дитинства: «В детстве, сколько я помню, меня не занимали солдаты, как зто обыкновенно бывает с детьми. Когда же я начал приходить в возраст разумения вещей, во мне зародилась неодолимая антипатия к христолюбивому воинству… По мере столкновения моего с людьми сего христолюбивого звания… антипатия моя возросла до отвращения. И нужно же было коварной судьбе моей так ядовито, злобно посмеяться надо мною, толкнув меня в самый вонючий осадок этого христолюбивого сословия. Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачнее казни нельзя было бы придумать, как сослав меня в Отдельный оренбургский корпус солдатом. Вот где причина моих невыразимых страданий» (в «нежитійному» — теоретичному дискурсі цю «причину» лаконічно й точно переформулював той-таки Ю. Шевельов: «найглибша трагедія Шевченка в ті роки полягала… — насамперед — у примусі боронити те, що ненавидів» [Шерех Ю. Новітня одіссея: Можливості і обмеження // Сучасність. — 1995. — Т. 10. — С. 147]).

193.

Чижевський Д. Історія української літератури: Від початків до доби реалізму. — Тернопіль: МПП «Презент», за участю ТОВ «Феміна», 1994. — С. 413.

194.

Shevelov G. Як скло: On And Around A Simile in Shevchenko's Poetry // ln Working Order. — P. 10.

195.

Див. про це: Костомаров Н. Об историческом значений русской народной поэзии // Костомаров М. Слов'янська міфологія. — С. 62—63.

196.

Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т. — Т. 1. — С. 168.

197.

Див.: Шлемкевич М. Галичанство // Ї: незалежний культурологічний часопис. — 1995. — Ч. 1 (6). — С. 31—49.

198.

Див.: Jung C. G. The Psychology of the Child Archetype // Psyche and Symbol: A Selection from the Writings by С. G. Jung / Ed. by V. S. de Laszlo. — New York: Doubleday Anchor Books, 1958. — Р. 127—128.

199.

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 130.

200.

Там само — С. 118.

201.

Присвячена аналізу цього вірша вищецитована стаття Ю. Шевельова «Як скло: On And Around a Simile in Shevchenko's Poetry», яка стала нам відома вже на завершальному етапі роботи над книжкою, майже збігається з нашими спостереженнями в тій частині, де заперечується версія Грабовича; натомість запропоноване автором (зрештою, за його власним зізнанням, доволі проблематичне) власне тлумачення тут «скла» як нібито розмовної форми давньоукраїнського «стькло» (від «стікати» — заникати, сходити нанівець) видається нам штучним і малоймовірним і, на наш погляд, тільки вкотре доводить, що жодну з Шевченкових поезій не випадає інтерпретувати «автономно», саму із себе, — вийнятою з цілости міфологічного тексту.

202.

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 129.

203.

Фрезер Дж. Дж. Фольклор в Ветхом Завете / Пер. с англ. — М.: Политиздат, 1985. — С. 52.

204.

Див. про це: Гуревич А. Я. Культура и общество средневековой Европы глазами современников. — С. 245.

205.

Вже після Шевченка В. Соловйов (українські першовитоки філософії якого ще чекають на свого безстороннього дослідника) встановить термінологічно точну межу між «злом», з одного боку, і «стражданням» як реакцією на нього — з другого: «…зло є напружений стан її (індивідуальної істоти. — О. З.) волі, яка стверджує виключно себе й заперечує все інше (Шевченків „гріх москалізму-неситости“. — О. З.), а страждання є необхідна реакція іншого супроти такої волі, реакція, під котру самостверджувальна істота підпадає несамохіть і неминуче й котру відчуває власне як страждання. Таким чином, страждання… оприявнюється лиш як доконечний вислід морального зла» (Соловьев В. С. Чтения о богочеловечестве // Соловьев В. С. Соч.: В 2 т. — М.: Правда, 1989. — Т. 2. — С. 123). Якщо висловлюватись у цих термінах, то ціла Шевченкова філософія української історії постає власне як філософія страждання par excellence, тільки що саме страждання є для нього нестак «характеристична прикмета природного буття» (там само), як спотворення, девіація цього останнього.

206.

Уривок із «Тризни» пояснює цю, не раз декларовану автором ворожість до абстрактного розумування, ще вичерпніше, ніж розглянутий нами вірш «Дурні та гордії ми люди…»:

…Тот, кто мыслит без конца О мыслях Канта, Галилея, Космополита-мудреца, И судит люди, не жалея Родного брата и отца; Тот лжепророк! Его сужденья — Полуидеи, полувздор!..

Відраза до теоретичної філософії — «мыслей о мыслях» — з боку міфологічної свідомости цілком природна й виправдана: це її форма самозахисту, бо ж зосереджена на собі рефлексія умертвляє те, що становить саму істоту міфа, — його конкретно-чуттєву безпосередність, нероздільну злитість дійсного й можливого, реального й уявного. Рефлексія розмежовує (тому можна «мислити» — і «не жаліти») — натомість міф зберігає первісно-дитинну синкретичність (де «помислити» вже означає «пожаліти» — вчутися, співпережити), і її-то Шевченко й обстоює всіма приступними йому засобами — у тому числі й філіппіками супроти «німецької мудрости».

207.

Гегель Г. В. Ф. Эстетика: В 4 т. / Пер. с нем., под ред. М. С. Лифшица. — М.: Искусство, 1971. — Т. 3. — С. 593—594.

208.

Шеллинг Ф. В. философия искусства. — С. 403.

209.

За Н. Коном (на його працю посилається і Г. Грабович), міленарним називається «будь-який релігійний рух, керований образом спасіння, котре має бути: а) колективним… Ь) земним… с) неминучим… d) наскрізним… е) здійсненим чинниками, що усвідомлюються як надприродні» (Cohn N. Medieval Millenarism: Its Bearing on the Comparative Study of Millenarian Movements // Millenial Dreams in Action: Studies in Revolutionary Religious Movements / Ed. by Sylvia S. Thrupp / Univ. of Illinois, Urbana-Champaign. — New York, 1960. — P. 31).

210.

Соловьев В. С. Чтения о богочеловечестве // Соч.: В 2 т. — Т. 2. — С. 131.

Оглавление.

Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. Зміст. Тлумачення методу: що є національно-консолідуючий авторський міф. Шевченків міф як духовний розкол: Україна versus імперія. Шаман-християнин у профанному світі (Автор-герой як міфологічний наратор). Україна вічна й історична. Топологія українського аду. Примітка (до електронної версії). Примечания. 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10. 11. 12. 13. 14. 15. 16. 17. 18. 19. 20. 21. 22. 23. 24. 25. 26. 27. 28. 29. 30. 31. 32. 33. 34. 35. 36. 37. 38. 39. 40. 41. 42. 43. 44. 45. 46. 47. 48. 49. 50. 51. 52. 53. 54. 55. 56. 57. 58. 59. 60. 61. 62. 63. 64. 65. 66. 67. 68. 69. 70. 71. 72. 73. 74. 75. 76. 77. 78. 79. 80. 81. 82. 83. 84. 85. 86. 87. 88. 89. 90. 91. 92. 93. 94. 95. 96. 97. 98. 99. 100. 101. 102. 103. 104. 105. 106. 107. 108. 109. 110. 111. 112. 113. 114. 115. 116. 117. 118. 119. 120. 121. 122. 123. 124. 125. 126. 127. 128. 129. 130. 131. 132. 133. 134. 135. 136. 137. 138. 139. 140. 141. 142. 143. 144. 145. 146. 147. 148. 149. 150. 151. 152. 153. 154. 155. 156. 157. 158. 159. 160. 161. 162. 163. 164. 165. 166. 167. 168. 169. 170. 171. 172. 173. 174. 175. 176. 177. 178. 179. 180. 181. 182. 183. 184. 185. 186. 187. 188. 189. 190. 191. 192. 193. 194. 195. 196. 197. 198. 199. 200. 201. 202. 203. 204. 205. 206. 207. 208. 209. 210.